Взимку кілька разів бачив цю дівчину, коли вона - росла, дебела, з розпущеною русявою гривою, здійснювала свою вранішню пробіжку вздовж річки. Так, не просто бігла, а здійснювала пробіжку – зосереджено, із повним усвідомленням всього значення цього заходу.
А десь тижнів зо два тому вона здивувала мене тим, що не бігла, а йшла, і йшла досить дивно: чи то через силу, чи замріяно, якось так, ніби вона не зовсім певна, де вона і чим займається. Я так прямо їй це і сказав, на що вона тихенько посміхнулась і відповіла, що для неї настали такі дні, що хоцця або поволі плавати, або отак ось простувати невідомо куди й навіщо.
Розпитувати далі мені завадили її слова про дні. Вона це зрозуміла, знову тихенько посміхнулась і так, ніби відкриває таємницю, якою пишається, сказала, що зараз у неї гостює наречений з фронту. Його було трішки поранено, він непогано підлікувався, відпустка добігає кінця – ну, він і не марнує час, а використовує його так, що вона бачте у якому стані.
Слухати її мені було і весело, і трішечки печально, тому що випадки такої жіночою відвертості чи то щирості зайвий раз нагадують мені, що я не такий вже молодий.
Ми пішли разом. Як не дивно, вона виявилась не Аліною і навіть не Каріною, а Яною. Працює у дядька – малого підприємця діловодом, заочно вчиться. Ну, як вчиться? Двічі на рік відвозе хабаря у злочинне угрупування під навою Глуzівський педагогічний інститут, де отримує четвірки і п’ятірки по предметам, не всі назви яких пам’ятає. Вона була б не проти, навіть рада тримати справжні екзамени, але як це зробити? Тоді б вона стала ворогом для решти так званих студенток і студентів, не кажучи про викладачок і викладачів. Їй влаштували б справжній булінг, або ж прогнали без усякої мороки.
Розказав їй, що цими днями вкотре побував у Тростянці, слухав там згадки про те, як торік його заzирали бійці Кантемірівської танкової дивізії під час місячної окупації. Робилось це із наміром. Так вони показували своє ставлення до захопленої частини людства. «Zрали на підвіконнях! – розказують про них. – Не полінується туди залізти й там виzраться».
У зв’язку із цим мені там згадалось дещо із власного дитинства, це було неподалік, у селі Стара Рябина – як тітки у сварках показували одна одній свої голі zраки. Одному із тростянецьких знайомих я розказав про це із метою, яку не приховав – щоб його українська національна гордість поставала хіба що до небес, але не вище. Написав про це і на своїй ФБ-сторінці. Трапилось те, чого й очікував: дехто мені повідомив, що я сам гімно, тому що ставлю знак рівності між українцями і руськими.
І ось тут сталось те, із-за чого, власне, зараз і пишу. Яна засміялась: «А чи відомо вам, як споконвіку називається той район Охтирки, де я проживаю? Голоzраківка!».
Охтирка колись утворилась як військове селище – воно складалось із десяти козацьких сотень. Це я знав, а того, що, крім них, була й досі існує Голоzраківка, не знав.
Тільки наступного ранку мені спало на думку поцікавитись у Яни, із якої частини міста її наречений. Вона мене зразу зрозуміла. «Ні, Анатолію Івановичу, мій наречений не голоzраківський. Він справжній козак із третьої сотні!». – «Це означає, – зрадів я, – що й ви вже майже козачка!». – «Так. Козачка із Голоzраківки».
Передав йому моє вітання, усі належні побажання, насамперед – щасливого повернення з війни.
©Анатолий Стреляный