Час трохи узагальнити стратегічно - політичний контекст того, що відбувається останні два тижні. Оце текст цьому присвячений.
Весь шалений потік, який летів на тему перемовин (і на Заході, і на Сході, і від внутрішніх джерел) спиралася на просту логіку: Росію не можна перемогти у змаганні потенціалів, тому треба перемовини.
Бо - бачите ж - Путіну все вдається. Так, величезною кровʼю, невиправданими втратами, ціною майбутнього Росії - але він суне на Донбасі. У України великі проблеми, а зараз ще і Трамп переможе - ну точно треба перемовини. А ескалацію не можна, бо ядерна бомба чи перенесення війни у Балтію.
У лінійній війні без змін і різких рухів логіка Путіна працювала: він тисне, Україна поступово здає території - так, дуже-дуже повільно, але ж здає, Захід боїться ескалації і тому треба поступитися. Плюс на це працював психологічний тиск на військових і цивільне населення України шляхом постійного ракетного терору і роботи його інформаційної армії.
Плюс його пропаганда чудово відпрацювали тему про “Україна все одно не вміє у наступальні операції”. Успіхи в Харківській і Херсонській області забулися, а у всіх перед очима був контрнаступ 2023. А його результати викликали загальне розчарування в Україні і на Заході. Все це мало створити образ “непоборності” російського режиму.
В умовах, коли Путін залучає до війни все більше і більше старої техніки, стягує на Донбас буквально все що може ходити і їздити заради ще кількох кілометрів мені все це просування на Донбасі нагадує all-in на зеро. Але, як бачимо, воно працювало. І якби ми теж всі сили і засоби застосували для боїв на Донбасі - ми б залишалися у сприятливій для Путіна логіці.
Тому військово - політичному керівництву і нашим партнерам треба треба було виходити з глухого кута. Власне, асиметричні дії - єдина можливість для цього. Успішна наступальна операція в Росії довела три речі:
1. Україна вміє наступати. Коли має сприятливі умови, а не штурмує укріплення в лоб. Коли зберігає інформаційну тишу. Коли може проявити креатив: це, до речі, привіт тим, хто питає чому саме Курщина, а не Донбас і не знову Південь.
2. Інвестиції у перемогу України - виправдані. Тому що Україна може проводити ефективні наступальні операції, коли в неї є сили. В той час як у Путіна не вистачає сил на всю лінію фронту.
3. Червоні лінії Путіна - блеф. Так, миттєвого перегляду не сталося і не могло, бо політика і бюрократія дуже інерційно мислять. Їм потрібен час. Але зсув у інформаційному просторі Європи і США стався, це помітно для будь-кого хто читає їх пресу. Треба час на ухвалення і публічне обґрунтування необхідних рішень.
На зараз є три категорії людей, які намагаються знецінити операцію Сил оборони з перенесення війни на територію ворога - путінські пропагандисти, українські зрадограї, а також уряд КНДР. Більшість західних оглядачів сходяться на формулі, що цей наступ рішення ризиковане, але виправдане політично і військово як спосіб тиснути на Путіна і його армію.
Тут треба нагадати ще одну річ - за що саме йде війна на цьому її етапі. Особливо в контексті просування росіян на Покровськ і того, що саме вони просувають у наше інформаційне поле тезу, що “здають Донбас в обмін на Курськ”. Війна йде за виснаження ворога і позбавлення його можливості продовжувати війну. Щоб змусити його вести перемовини з позиції сили для України або як мінімум з позиції паритету.
Цієї мети можна досягти двома шляхами - або завдати лінійну і пряму військову поразку (поки для цього умов немає), або ж поєданням військових і інших інструментів підірвати соціальну і політичну легітимність Путіна - як мінімум вести війну, як максимум - керувати Росією.
І про Донбас. По-перше, ви рано ховаєте Покровськ. По-друге, нагадаю: ми вже втрачали у цій війні і Купʼянськ, і Ізюм, і багато чого ще. Ворог був під Києвом і на окружний Харкова. Але зараз РФ дуже далекі від тих рубежів. А Україна перенесла війну на територію агресора. Такі от справи.
