На поверхні здається, що ми воюємо з Росією танками і гарматами. Але на глибинному рівні це війна мов і смислів. Те, що для українця є «миром», для кремля – загроза. Те, що вони називають «миром», для нас означає капітуляцію. У цій різниці – прірва між двома світами. Російська пропаганда говорить про «мир» як про покору, натомість українці вкладають у «мир» справедливість. Тому боротьба триває не лише на полі бою, а й у полі значень: агресор намагається вкрасти саме поняття миру і підмінити його покорою. Для його режиму це питання влади над реальністю – адже якщо змусити жертву назвати рабство «миром», то можна виправдати будь-яку агресію. Україна ж протистоїть не просто фізично – вона відстоює право називати речі своїми іменами. Так виникає ідеологічна лінія фронту: війна за значення слів. Аналізуючи ці семіотичні розриви, ми скористалися квадратом Ґреймаса – моделлю структурного аналізу, де смисл поняття розкривається через протилежності. На осях нашого квадрата – війна - мир та не-війна - не-мир. Простий на вигляд квадрат показує, чому українська боротьба – про життя і гідність, а російська – про контроль та страх.
Варто зазначити, що для маскування своїх агресивних намірів Росія активно перекручує мову. Наприклад, у скандальній статті пропагандиста Тимофія Сергєйцева «Что Россия должна сделать с Украиной» («Що Росія має зробити з Україною») прямо пропонується фізично знищити частину українського народу, створити умови для часткового винищення українців та ліквідувати саму українську державність – аж до позбавлення назви «Україна». Усе це він цинічно називає «денацифікацією», виставляючи геноцид як технічний «комплекс мер» (заходів). Терміни на кшталт «перевиховання» чи «люстрація» використовуються ним евфемістично – аби сховати за ними масові репресії, цензуру і розстріли. Сергєйцев оголошує всіх українців винними – мовляв, навіть мирні громадяни є «пособниками нацизму», тому цілий народ має понести колективне покарання. Він закликає судити всіх українців лише за патріотичну позицію, тавруючи національну ідентичність як злочин. Така підміна понять – частина кремлівської стратегії: назвати знищення нації «визволенням» і «миротворчістю», щоб зняти моральні табу. За Конвенцією ООН про геноцид пряме публічне підбурювання до геноциду є злочином (ст. 3c), і тезиси Сергєйцева саме це і становлять. Отже, вже на старті ми бачимо: російський режим веде війну не лише проти нашого існування, а й проти самої мови, отруюючи терміни на кшталт «мир», «порятунок», «звільнення» своїм протилежним змістом.
Український квадрат: вісь гідності
Війна. Для України війна – це горе, якого ніхто не бажав, але на яке ми змушені йти заради захисту життя. Ми не романтизуємо її, не називаємо «священною» – для нас вона трагедія і важкий обов’язок. Українська війна – оборонна, етична: її мета не завоювання, а захист людини. Цінність людського життя у нашому дискурсі вища за території або амбіції. Наш солдат – це передусім захисник, лицар, що бере на себе удар, а не «каратель». Тому в піснях і літературі українців війна постає як біда, яку треба пережити, а не тріумф, яким треба хизуватися. Війна для нас – завжди зло, хоч інколи й необхідне, і перемога вимірюється не парадом, а тим, скільки життів врятовано.
Мир. Українське розуміння миру нерозривно пов’язане з правдою та свободою. Мир – це не просто «немає пострілів». Це такий стан, де більше немає загрози поневолення і відновлено справедливість. Мир без справедливості – фальшивка, «тимчасове затишшя перед бурею». Історичний досвід (від угод з більшовиками до Мінських домовленостей) навчив українців, що нечесний мир лише відкладає війну. Тому формула «аби не стріляли» для нас не підходить: вийти з війни будь-якою ціною означає залишити ворога безкарним і отримати нову агресію згодом. Мир можливий лише тоді, коли агресор покараний, вигнанець зі зброєю обеззброєний, а люди почуваються у безпеці. Для нас мир – це справедливість і розвиток, відновлення нормального життя без страху. Тому українці не втомлюються пояснювати світу: мир ціною територій чи честі – це не мир, а відстрочена війна.
Не-війна. Стан «ні війни, ні миру» в нашому досвіді – це тривожна пауза. Україна пережила кілька таких періодів: після підписання Будапештського меморандуму, після Мінських угод 2015 року, у затяжні роки гібридної агресії. Формально бойові дії можуть стихнути, але напруга лишається. Для українців не-війна – це тимчасовий перепочинок, який супроводжується невпевненістю: чи це кінець, чи лише передишка ворога перед новим ударом? У ці моменти суспільство легко втомлюється, помилково вірячи, що «все позаду». Натомість агресор у тіні готує нову ескалацію. Прикрий приклад – 2014–2022 роки: багато хто хотів вважати війну закінченою, поки вона знову не зайшла в дім повномасштабно. Отже, невійна для нас – стан хиткої рівноваги, коли ще не стріляють, але загроза не зникла. Це фаза, в якій особливо активна ворожа пропаганда, намагаючись приспати нашу пильність. Українці знають: якщо агресора не зупинити остаточно, «не-війна» обернеться новою війною. Тому ми прагнемо не просто паузи, а саме завершення війни – на справедливих умовах, а не на умовах ворога.
Не-мир. Цей концепт можна описати як «мир» навиворіт – відсутність відкритих бойових дій, за якої панує насильство іншого штибу. Для нас не-мир – це життя під окупацією, у страху і несвободі. У ХХ столітті українці не раз переживали такий стан: наприклад, після поразки визвольних змагань 1920-х настав «тихий» період радянської окупації, що виллився в Голодомор та репресії. Не-мир – це коли на вулицях тихо, але в підвалах катівень гинуть люди. Коли немає боїв, але немає й свободи дихати, говорити, бути собою. В сучасних реаліях не-мир – це, скажімо, умовна «стабільність» в Криму чи на окупованому Донбасі: зовні порядок, а насправді – терор, викрадення, «фільтраційні» табори, русифікація, знищення всього українського. Для українців такий «порядок» гірший за війну, бо він позбавляє навіть шансу на спротив. Якщо війна – це шанс вибороти свободу, то не-мир – це заморожене рабство. Тому ми не погодимось на не-мир у вигляді окупації чи маріонеткових «республік». В наших очах не-мир – це несправедливий «псевдоспокій», куплений ціною совісті й ідентичності.
Російський квадрат: вісь контролю
Війна. У російській ідеології війна – явище не негативне, а бажане і героїзоване. З самого дитинства їх виховують на міфі про «Вєлікую Отєчєствєнную» як про священний подвиг. Війна для кремля – це інструмент історичного реваншу й експансії. Її подають як «очисну бурю», що відновлює «справедливий» порядок. Звернімо увагу: росіяни офіційно не називають свою нинішню агресію війною, але натомість регулярно вживають штампи на кшталт «священна боротьба», «захист історичної Русі». В їхніх очах Росія утверджується через війну – мовляв, «ми велика держава, бо можемо розгромити сусіда». Звідси культ сили та насильства. Російські пропагандисти відкрито романтизують звірства: коли Соловйов або Пригожин говорять про розстріл «зрадників» кувалдою – це не приховування, а метод залякування й одночасно хизування. Їхній герой – не скромний оборонець, а безжальний каральник. Можна згадати образ «Мішані» – збірного солдата, який без освіти, зате на мотоциклі збиває дрони і стає народним героєм. Російське суспільство звеличує таких персонажів, бо для них герой – це той, хто вбиває за імперію. Отже, російська війна = експансія і навіть самореалізація нації. Це не нещастя, а «благородна місія». Недарма вони навіть не кажуть «війна» – лише «спецоперація», ніби мова про якесь технічне завдання, а не про масове вбивство людей. Таким чином агресор психологічно знімає з себе вину: якщо війна «спеціальна» і «визвольна», значить жорстокості – це норма.
Мир. Російське розуміння миру зводиться до відсутності опору на захоплених територіях. Формула «принуждение к миру» (примус до миру) оголює цю логіку: мир настає, коли ми силою змусили всіх замовкнути. В їхньому дискурсі мир – це кінцева пауза після зачистки. Наприклад, коли вони окупували Маріуполь і знищили захисників, кремлівські ЗМІ оголосили про «мірное жізнє» в місті. Для них мир – це коли ніхто не стріляє в росіян, навіть якщо самі росіяни тримають населення на прицілі. Це стан, за якого на площах можуть вивісити російські прапори і проводити паради, але місцевих жителів або вже депортували, або залякали до мовчання. Тобто мир = тотальне підкорення. Історично таке розуміння йде ще від імперії: «умиротворення» Польщі після повстань означало жорстокі репресії, але в Петербурзі це називали «наведенням миру». Те саме зараз: будь-який спротив українців зображають як «терор», натомість бомбардування наших міст називають «встановленням миру на звільнених землях». Російський «мир» – це тиша могили. Недарма у них популярне гасло «С нами Бог!» – мовляв, Бог на нашому боці, коли ми примушуємо інших до «миру». З релігійного концепту миру як гармонії вони зробили квазірелігійний культ імперського миру як всезагальної покори царю. Таким «миром» Росія готова застелити весь світ, якщо її не зупинити.
Не-війна. Цей елемент квадрату у російському контексті – найпідступніший. Для путінського режиму стан «не-війни» – це синонім прихованої війни. Якщо зовні немає відкритого збройного конфлікту, значить, триває війна інформаційна, економічна, диверсійна. Власне, 8 років після 2014-го Кремль заперечував свою війну проти України, але вів її підступно: через спецслужби, пропаганду, найманців. В їхньому словнику не-війна – це просто інша фаза тієї ж агресії. Росія може підписувати перемир’я, одночасно порушуючи його (як було з Мінськими угодами). Російське суспільство, своєю чергою, привчене жити в стані «ні миру, ні війни»: телевізор щодня каже про ворожий Захід і укронацистів, яких треба знищити, тобто приготуватися до нових битв. Таким чином не-війна для них – це період накопичення сил. Якщо немає прямого бою, значить, іде бряцання зброєю, шантаж або пошук слабких місць у противника. Росія не знає й не хоче справжнього миру – вона сприймає перепочинок лише як «перемир’я для перегрупування». Навіть усередині країни її влада постійно культивує образ оточення ворогами, щоб громадяни були готові до війни завжди. Тому російське суспільство не відчувало миру навіть до 2022 року – їх тримали під пропагандою в тонусі ненависті. Звідси й парадокс: коли Україна жила мирним життям, РФ жила очікуванням війни. Для нас не-війна означала умовну безпеку, для них – небажану паузу, бо «ще не взяли Київ».
Не-мир. Якщо мир для Кремля – це порядок після зачистки, то не-мир – будь-який стан, де зберігається хоч якийсь вільний дух. Наприклад, сама ідея незалежної України для них є «не-миром», хаосом, який треба впорядкувати. Путін не раз називав розпад СРСР і появу суверенних держав «геополітичною катастрофою» – тобто для нього світ без абсолютного контролю Москви є неправильним, «немирним». В їхніх очах, якщо Україна чинить спротив «русскому міру», значить у регіоні панує «бєспорядок». Цікаво, що російська пропаганда часто лякає свій народ словом «хаос» щодо демократичних країн. Демократія для них = хаос, бо люди самі вирішують, що їм робити. Звідси й заяви, що, мовляв, без жорсткої руки всюди буде не-мир, анархія і загроза. Тож російський «не-мир» = свобода інших народів, яку вони прагнуть знищити. У практичному сенсі не-миром Кремль вважає будь-яку часткову поразку або невигідну угоду. Наприклад, підписання Мінська-1 після Іловайська вони вважали «неостаточною перемогою», що треба виправити (і виправили – наступним наступом). Коли нині ЗСУ визволяють окуповані території, Соловйов та інші істерять про «нарушеніє міра», хоча на тих землях панував хіба що російський терор. Отже, російська логіка така: якщо щось не підконтрольне Кремлю – значить, у світі немає миру. Звідси їхня манія все захоплювати «для стабільності». Така псевдостабільність на штиках – і є кінцевою метою імперії.
Протилежності, що не перетинаються
Отримуємо дві діаметрально різні системи координат. Україна живе у вертикалі «гідність – свобода», Росія – у вертикалі «страх – контроль». Тому одні й ті самі слова набувають протилежного змісту. Узагальнимо ключові відмінності:
Зробимо порівняльну семіотичну модель («квадрат Ґреймаса») коннотацій понять «війна» і «мир» у українському (ліворуч) та російському (праворуч) дискурсах. На осях відкладені базові концепти та їхні заперечення. Як видно, українська вісь цінностей (оборона – свобода) протилежна російській осі (експансія – підкорення). Такий «квадрат правди» оголює, чому компроміс малоймовірний: для України мир означає справедливість, а для РФ – примусову тишу.
Війна: український смисл – трагедія, самопожертва заради захисту; російський – «очисна» місія, засіб величі.
Мир: для України – відновлення справедливості, свобода від страху; для Росії – тиша під примусом, * pax Russica* після зачистки.
Не-війна: в українському досвіді – тривожна рівновага, що може обернутися новою агресією; в російському – зручна фаза брехні та підготовки, «перемир’я» для перегрупування сил.
Не-мир: для українців – життя під гнітом (окупація, терор, колаборація), колоніальний псевдоспокій без прав і голосу; для росіян – будь-яка зона, непідконтрольна Кремлю, отже «небезпечний хаос», який слід «умиротворити».
Як бачимо, точки зору не просто різняться – вони протилежні. Це пояснює, чому так важко домовитись дипломатично. Коли Україна говорить: «мир», мається на увазі вигнання окупанта, справедливий трибунал і безпека. Коли те саме слово вимовляє Путін, він має на увазі нашу капітуляцію й окупацію. Наш мир = кінець насильства, їхній «мір» = застигле насильство. Наше перемир’я = надія на перепочинок, їхнє «переміріє» = хитрість, аби виграти час. Не дивно, що всі так звані «мирні угоди», нав’язані Москвою, не працюють: ми вкладаємо різний смисл у кожен пункт. Для України припинення вогню означає шлях до виведення військ, а для РФ – «заморозити» ситуацію і добитися свого тихою сапою. Такий розрив у базових поняттях робить діалог майже неможливим.
Лінгвістичний фронт
Ця семантична війна відбувається через мову, риторику та наративи. Кремль використовує слова як зброю: вони запускають міфи і ярлики, які знімають моральні бар’єри до насильства. Типові приклади: «священна війна», «визвольний похід», «захист російськомовних». Ці фрази виконують роль команд: назвавши загарбання «визволенням», агресор ніби дозволяє собі будь-яку жорстокість. Так само гасло «Київ – мать городов русских» використовується, щоб історично обґрунтувати напад – мовляв, ми лише повертаємо своє. Пропаганда регулярно озвучує тезу, що «на Україні» править «нацистський режим, який чинить геноцид росіян». Президент РФ особисто безпідставно назвав становище на Донбасі «геноцидом» російського населення, перетворивши цю брехню на привід для вторгнення. Така моральна інверсія робить агресора «рятівником», а жертву – «злочинцем». Будь-який опір українців вони таврують як «тероризм». Ба більше – всіх українців разом охрестили «нацистами» і «бандерівцями». Це класичне дегуманізування ворога: якщо «вони – нацисти», то що завгодно проти них виправдано. Сергєйцев у згаданій статті прямо пише, що значна частина українського народу – «пасивні нацисти» і співучасники. Цей прийом – колективна провина: мовляв, винен весь народ, отже нікого не шкода. Точно так робила нацистська пропаганда: переконувала німців, ніби всі євреї колективно винні у змовах, тому їх треба прибрати назавжди. Меморіал Голокосту зазначає, що Третій Рейх через газету Der Stürmer та інші медіа утверджував образ євреїв як «неповноцінних і небезпечних ворогів», щоб підготувати народ до їх остаточного усунення. Такий самий образ Росія малює про українців. Перед різаниною в Руанді 1994 року газета Kangura публікувала «10 заповідей хуту», де етнічну групу тутсі називали «іньензі» (тарганами) і вимагали знищити «цю інфекцію» – ми бачимо тотожну риторику дегуманізації. Ці історичні паралелі жахають: російські медійники свідомо використовують лекала нацистської та геноцидної пропаганди, лише підставляючи нові назви.
Водночас українська національна риторика ґрунтується на інших поняттях. Наші ключові слова воєнного часу – «нескорені», «воля», «гідність», «свобода». В українському інформаційному просторі акцент іде на захист людей і цінностей, а не на знищення. Гасло «Життя переможе смерть, а світ – темряву» чітко виражає нашу позицію: ми боремося за життя, а не за смерті ворогів як самоціль. Це не значить, що ми не знищуємо окупантів на полі бою – але мовний акцент інший. Ми говоримо «визволення» маючи на увазі повернення наших людей до нормального життя, тоді як РФ говорить «визволення» маючи на увазі окупацію. Український дискурс війни намагається зберегти людяність навіть у ненависті до ворога: популярне звернення до росіян – «орки» – дегуманізує загарбників, але водночас в нашому суспільстві немає радості від їх смерті, радше холодне розуміння необхідності захиститися. Ми не кличемо до геноциду росіян, не вимагаємо «стерти Москву з лиця землі» в офіційних зверненнях (навіть якщо хтось так емоційно хоче). Ця різниця помітна й для зовнішніх спостерігачів: українська комунікація здебільшого не опускається до мови ворожнечі проти цивільних росіян чи етносу загалом, фокусуючись на засудженні режиму і армії. Водночас Кремль цілеспрямовано розпалює ненависть до «українців як народу». Така прірва у риториці теж підкреслює цивілізаційний розлом.
Отже, маємо дві «мовні картини» війни. Росія оперує міфологемами та фальшю, щоб виправдати захоплення: говорять про «боротьбу з фашизмом», вбиваючи дітей; про «богообраність», вчиняючи воєнні злочини. Україна натомість намагається говорити мовою фактів і моралі: ми називаємо агресію агресією, жертви – жертвами, міжнародне право – законом. Ця чесність нашої мови – теж зброя, адже світ (принаймні демократичний) чутливий до правди. І навпаки, російська брехлива мова стає токсичною: її починають відключати, банити, висміювати. За приклад можна взяти санкції проти RT та «Соловйов TV» – світ зрозумів, що це не журналістика, а пропаганда, яка підбурює до геноциду. Сьогодні «мова ворожнечі» Росії – це не просто образливі слова, а реальна зброя масового ураження, і проти неї теж шукають антидоти. Україна на інформаційному фронті доносить, що кремлівські заклики «ліквідувати українців» підпадають під визначення геноциду – і світ все більше погоджується. ПАРЄ в 2023 році офіційно визнала, що примусове вивезення українських дітей до РФ і їх «перевиховання» мають ознаки геноциду. Генпрокурор України висуває підозри кремлівським рупорам за статтею про публічні заклики до геноциду. Тобто міжнародне співтовариство починає карати не лише за ракети і бомби, а й за слова, що призводять до злочинів. Це важливий крок, адже у ХХ столітті іноді не надавали значення «божевільній риториці» диктаторів – і отримували мільйони трупів. Зараз урок засвоюють: слова ненависті – перша стадія геноциду. І Україна, як ніхто, зацікавлена показати світові цю небезпеку.
Семіотична зброя миру
Цікаво, що боротьба ведеться не лише за терміни війни, а й за терміни миру. Росія викрала навіть саме слово «мир» – зробила його частиною своєї імперської мантри («русский мир»). Той «русскій мір» несе смерть, але називається «миром». Тому для України питання номер один – повернути справжній зміст миру. Світ має почути, що наш мир – це не російський. Наш – це вільна країна, де ніхто не стріляє і не саджає за слово. Їхній – це окупована тиша під дулами автоматів. Цю різницю треба чітко артикулювати. В інформаційному плані Україна вже почала наступ: Президент, дипломати, волонтери й пересічні громадяни всюди повторюють, що миру не буде без виведення військ РФ, що «перемир’я» не означає кінець агресії, що справедливість – обов’язкова. По суті, українці формують нову світову парадигму: сталий мир можливий лише при дотриманні міжнародного права. Будь-які «Мінські-3» без цього – черговий обман. І цей меседж потроху заходить у свідомість партнерів. Тобто наша семіотична (смислова) зброя – правда про війну і мир.
Агресор, зі свого боку, намагається переконати всіх, що правда неважлива: «Немає правих і неправих, просто треба припинити вогонь і все». Це пастка. Кремль хоче, щоб світ змирився з його захопленнями як із fait accompli. Тоді будь-який геноцид можна буде спустити на гальмах під виглядом «миру». Але якщо агресора змусити називати речі прямо, він програє. Ось чому Україна так наполягає: це війна, а не криза; Росія – агресор, а не «посередник»; і мир настане тоді, коли останній окупант забереться, а не коли ми перестанемо стріляти у відповідь. Ми воюємо не заради війни – ми воюємо, щоб був справжній мир. І саме це ми маємо комунікувати гучно й ясно.
Можна сказати і так: наш фронт – це фронт значень. Ми боремося, щоб зберегти сенс слів «свобода», «людина», «життя», які ворог хоче стерти. Бо коли агресор контролює вже навіть значення слів, починається найгірше – геноцид на рівні мови. Саме це трапилося в Росії: роками там міняли значення понять (чорне називали білим), і зрештою суспільство погодилося на злочини. Україна ж виборює право називати зло злом. І це не менш важливо, ніж вибороти шматок землі.
Як діяти: рекомендації для державної комунікації
Державі та суспільству слід спільно протидіяти російському наративному наступу. Ось кілька стратегічних кроків, що випливають із мого аналізу:
Роз’яснення (інтерпретація). Потрібно наполегливо пояснювати аудиторіям – як внутрішнім, так і закордонним – справжній зміст висловів кремля. Кожного разу, коли Лавров чи Путін кажуть слово «мир», наші дипломати й медіа мають додавати: «під миром вони мають на увазі окупацію». Коли вони говорять «денацифікація» – роз’яснювати, що це кодова назва для знищення української ідентичності (по суті культурного геноциду). Така «семантична протидія» позбавляє ворога ефекту раптовості в інформаційній війні. Люди почнуть одразу бачити підтекст. Як відзначають в RAND, успіх України в інформаційному протиборстві значною мірою забезпечила проактивна комунікація: держава і громадянське суспільство разом завчасно викривали дезінформацію і попереджали про нові фейки, прививаючи аудиторії «імунітет». Цю практику треба посилювати.
Рефреймінг (переклад ворожої лексики на правду). Необхідно у відповідях і заявах українських посадовців заміняти кремлівські евфемізми прямими визначеннями. Наприклад: «так звана спецоперація, тобто широкомасштабна війна РФ проти України»; «росіяни заявили про визволення міста, а насправді мають на увазі його окупацію»; «на їхній мові «захист Донбасу» означає ракетний терор проти донбаських міст». Такий прийом позбавляє кремлівські меседжі магії – з пропагандистських лозунгів вони перетворюються на опис злочинів. Це своєрідне «роззброєння слів». Причому робити це треба публічно на всіх майданчиках: від соцмереж МЗС до виступів на Радбезі ООН. Україна вже опанувала цей стиль, але важливо тримати його системно. Сюди ж належить і документування ворожих висловів – щоб потім пред’явити їх у судах. Якщо зараз фіксувати та перекладати всі заклики Соловйова «спалити Харків» або радісні коменти Сімоньян про «удар по центру Києва», надалі їх можна кваліфікувати як підбурювання до воєнних злочинів. Українські правоохоронці вже йдуть цим шляхом – підготували підозри кільком топ-пропагандистам. Треба продовжувати: збирати експертні висновки, свідчення про наслідки мови ненависті (напр. інтерв’ю з російськими полоненими, які скажуть, що «йшли вбивати укропів, бо повірили про нацистів»). Таким чином ворожий наратив перетвориться на доказ проти самого агресора.
Власний семантичний каркас. Протидіючи брехні, не можна забувати і про утвердження позитивного порядку денного. Українська комунікація має вибудувати чітку систему смислів, які не містять «тіньового змісту». Тобто вживати такі поняття, які не двозначні і об’єднують суспільство. Як от: «життя», «людина», «свобода», «гідність», «правда», «солідарність». На цих китах слід будувати інформаційну політику і освітні програми. Наприклад, замість абстрактного «патріотизму» (що інколи і у росіян звучить, але з іншим змістом) краще говорити «любов до свободи», «турбота про людей», «захист дому». Так ми підкреслимо свою відмінність від ворога: наш дискурс про цінність життя, їхній – про культ смерті. Крім того, важливо генерувати контрнаративи. Якщо росіяни кажуть «Київ – мать городов русских», наш наратив: «Київ – колиска київської, тобто української державності, а російська імперія вкрала цю спадщину». Якщо вони міфологізують Іллю Муромця як «руського богатиря, що захищав родіну», то варто в публічній історії показувати реальних українських героїв, які захищали свою землю (князь Святослав, козак Шевченко на фронті і т.д.), або ж з гумором переосмислювати їхні міфи (мовляв, Муромцю добре – 33 роки пролежав, перш ніж воювати, а українці мусили вставати одразу). Гумор, до речі, наше сильне підґрунтя: «Бавовна», меми про русню, сатира на Скабєєву – все це роззброює ворожі смисли. Дослідники наголошують, що підрив авторитету пропаганди через сміх дуже ефективний. В рекомендаціях RAND зазначено: західним партнерам варто дозволяти комунікаторам створювати унікальний, навіть гумористичний контент у режимі реального часу – і Україна це вже робить. Наші офіційні канали (наприклад, Twitter Міноборони) часто спілкуються мемами – і це заходить світовій аудиторії, ламаючи суворий кремлівський стиль. Отже, продумана власна семіотика – це як сильний щит, що захищає населення від ворожих смислів. Медіаграмотність населення теж критична: якщо люди навчені думати критично, їх важче обдурити. Інвестувати в просвіту – значить послабити ворожу пропаганду на роки вперед.
Квадрат як мапа майбутнього
Аналіз смислових квадратів показав цікавий момент: Україна і Росія немовби проєктують два різних сценарії майбутнього. Наша «вісь гідності» веде до світу, де цінуються свободи, де мир – це розвиток. Російська «вісь контролю» веде до світу, де панує диктат, а «мир» – це застій під чоботом. Сьогодні на полі бою і в дипломатії стикаються саме ці сценарії. Причому Росія може перемогти лише в один спосіб: якщо їй вдасться перетягнути Україну (та Захід) у свій квадрат смислів. Тобто якщо ми погодимося мислити їхніми категоріями – почнемо боятися, виправдовувати агресію «історичними правами», проміняємо свободу на «стабільність безпеки» і т.д. Іншими словами, якщо ми самі приймемо їх визначення «миру», то нас уже нічого не врятує. На щастя, українське суспільство після 24 лютого 2022 остаточно побачило правду і масово «розкріпачилося» від російських імперських міфів. Тепер головне – не дати втягнути себе назад. Навіть після перемоги нам доведеться тримати інформаційну оборону: ворог намагатиметься знову посіяти тут страх, зневіру, хаос. Але якщо ми збережемо свою матрицю смислів, нічого в нього не вийде.
З іншого боку, перемога України означатиме крах російського квадрата. Путінський режим тримається на переконанні, що світ – це джунглі, де сильний бере своє. Коли ж Україна – «жертва, що мала програти» – перемагає агресора, це ламає весь міф. Виявляється, що світ все ж не джунглі, а спільнота, здатна згуртуватися проти зла; що правда важить більше за пропаганду; що «русский мир» зовсім не всемогутній. Це буде удар по основах їхньої ідеології. У самій РФ багато людей почнуть сумніватися в телеказках, коли побачать зворотнє. І можливо, цей когнітивний дисонанс стане першим кроком до змін у Росії – бодай у довгостроковій перспективі. Тобто наша боротьба має шанси визволити не тільки нас, а й сусідів від мороку обману. Не дарма українські інтелектуали ще до війни говорили, що ми воюємо і за право самих росіян колись жити без тиранії. Парадокс: борючись з ними, ми боремося і за них – за тих, які, може, народяться вільними після поразки імперії.
Висновок: семіотика незламності
Доки ми з ворогом говоримо різними мовами цінностей, доти компроміс неможливий. Це не гра «неправильних» перекладів – це свідоме протистояння добра і зла, де зло прикидається добром, а добро мусить себе захищати. Україна сьогодні стала форпостом, який стримує орду не лише фізично, а й смислово. Ми тримаємо визначення війни та миру в правильній площині, не даючи їх розмити. Коли президент Зеленський звертається до світу, він чітко розставляє акценти: це війна, це геноцид, це терор – і це треба зупинити. І світ дослухається, бо за нами моральна сила правди.
Наша мета має бути така – не допустити, щоб ворог нав’язав людству свою нову «нормальність», де агресія – це буденність, а потоптані нації мусять «смиритися». Тож українська комунікація має бути наступальною за духом. Не лише відбиватися від брехні, але й самому формувати порядок денний – із нашими сенсами. Пояснювати, чому мир без свободи – це рабство, і чому поступки агресору – не компроміс, а відкладене лихо. Відстоювати, що міжнародне право – єдина основа миру, інакше всі опиняться в зоні ризику. Цей меседж уже звучить від наших дипломатів повсюди, і його потрібно підкріплювати конкретними прикладами (Буча, Маріуполь – ось до чого призводить «умиротворення» Росії).
