Лекцію Свободи на IV Львівському медіафорумі під час вручення Премії імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» прочитав кандидат фізико-математичних наук, лауреат Ордену Свободи за значний вклад у розбудову України, музикант та лідер гурту «Океан Ельзи», Святослав Вакарчук. Подаємо текст лекції у повному обсязі.
[Лекція Свободи Святослава Вакарчука]
«Я не дуже добре, але особисто знав Сашка і пам’ятаю, яка він світла та інтелектуально широка людина. Мені особисто сьогодні не вистачає саме таких людей.
Я хотів би звернутись через вас, журналістів, до ширшої аудиторії політиків і всіх громадян. Ми вже 25 років будуємо державу, але весь цей час сперечаємось, що таке Україна і хто такий українець. Як в ХХІ столітті означити це поняття?
Хтось скаже, що той, хто ідентифікує себе українцем, той і має право так себе називати. Добре, але якщо інші не хочуть тебе таким ідентифікувати? Якщо ти не народився тут, маєш інший паспорт, або говориш із акцентом? Хто визначає, хто з нас українець, хто – ні?
Якщо ти не народився тут, маєш інший паспорт, хто визначає, хто з нас українець, чи ні? Вірменин Сергій Нігоян чи білорус Михайло Жизневський – вони були українцями? І хто більші українці – вони, чи ті, хто голосував у Донецьку на референдумі, маючи при цьому стовідсотково українську кров?
Щоб відповісти на ці питання легко і без суперечок, нам насправді потрібно фундаментально змінити парадигму сприйняття того, що таке наша держава і вперше за 25 років відповісти собі, яку державу ми хочемо мати, хто і для кого її будує.
Нам потрібно перестати будувати державу, засновану на кровному патріотизмі, а почати будувати державу, засновану на конституційному патріотизмі. Не спільне минуле, походження, кров чи подібність зовнішня має об’єднувати нас, а спільні цінності, спосіб життя, правила гри, конституція, які роблять наше життя комфортним на цій території, у цій спільноті, у цей час. Ось, на мою думку, ключ до успіху.
Ми до сих пір живемо в парадигмі, про яку мріяли, можливо, наші предки або люди, які хотіли будувати українську державу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття, на зламі епох, коли розвалювались великі імперії і коли всі маленькі народи відчували свою ідентичність, гуртуючись виключно навколо мови, культури або спільної історії. Таким чином було легко протиставляти себе великим космополітичним імперіям. Тоді це спрацювало, тому що світ був закритий і це був єдиний спосіб об’єднатися проти великого ворога.
Мені здається, що у ХХІ столітті ця ідея вже не працює, тим більше з такою державою, як Україна. Нас часто порівнюють з Польщею, але Україна – далеко не Польща. Ми ніколи не мали однорідної національної картинки по всій території, ми ніколи не говорили тільки однією мовою. Так, ми є законною спадкоємицею гарної історії, починаючи з Київської Русі. Але ми маємо усвідомлювати, що держава, яка створена у 1991 році, була створена під впливом не наших суб’єктивних, а певних історичних, об’єктивних обставин, і не є абсолютно природнім утворенням. Вона була зшита з різних кусочків і різних країн, людей із різними історіями, різне бачення минулого і майбутнього, в кінці кінців – різну мову і деколи навіть ходили в різні церкви.
Для того, щоб сьогодні сказати, що ж таке нація, нам потрібно перестати думати про речі, як роз’єднують. Не тільки тому, що вони стають приводом для політичних спекуляцій, а тому що така система не є стійкою. Якщо не буде певних стовпів, вона буде постійно розхитуватись.
Коли Мойсей виводив євреїв з єгипетського рабства і водив їх 40 років по пустелі, він робив це для того, щоб в кінці кінців прийти до гори Синай і там отримати від Бога Десять Заповідей. Насправді це була конституція єврейського народу з новими правилами гри, а не просто із минулим. Ідучи тільки вперед, а не пам’ятаючи про рабство минулого, вони почали будувати свою нову історію.
Згадаємо історію Сполучених Штатів Америки. Коли у XVIII столітті батьки-засновники будували країну, вони не спирались ні на що, окрім принципів. Вони читали Локка, Монтеск’є, Гоббса, Аристотеля і Платона, і хотіли збудувати ідеальну державу, в якій всім людям було би комфортно жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля, але вони робили державу мрії і державу майбутнього, не оглядаючи на речі, які їх тримали в минулому.
Після Другої світової війни Німецький Рейх, на щастя, був переможений. Але що робити Німеччині – країні, яка так багато років була привчена до того, що вони найкращі і найсильніші на землі. Країна була розділена на дві частини, і в німців стався брак ідентичності. Вони ніяк не могли зрозуміти, хто ж тепер вони такі. І тоді прем’єр-міністр Аденауер запропонував ідею: «Так, ми говоримо німецькою мовою, у нас спільна культура, але не це нас сьогодні об’єднує. Ми маємо об’єднатись навколо принципів вільного суспільства, вільного ринку, свободи і демократії». Вони на принципах конституційного патріотизму збудували Західну Німеччину, яка потім успішно об’єдналась зі Східною.
Після смерті Франко в Іспанії теж був брак ідентичності, тому що Іспанія не була моноетнічною країною. Там стільки культур, народів, мов, що якщо б вони знову почали говорити про Кастильську Іспанію, сьогодні було б все набагато гірше.
Конституційний патріотизм працює там, де є неоднорідне середовище, різна історія і де потрібно об’єднувати людей навколо певних фундаментальних принципів, які можливо, здаються тривіальними, але об’єднують націю сильніше, ніж будь-що інше.
Погодьтесь, легко будь-якому політику розділити нас за принципом, якою мовою ми говоримо чи в яку церкву ходимо. Але чи легко розділи націю за принципом «хто за чесний суд» чи «хто проти чесного суду». Або «хто за чи прости свободи преси і свободи слова». Дуже складно роз’єднати суспільство, яке побудоване на ідеалістичних, але насправді прагматичних і дуже ефективних, комфортних принципах для життя. Моя ідея в тому, що українським політикам і взагалі всім нам потрібно замислитись над тим, що в ХХІ столітті ми можемо збудувати унікальну державу, маючи своє коріння, українську, слов’янську ідентичність. Але вона має бути заснована на абсолютно чітких, зрозумілих принципах, правилах гри, які абсолютно всім українцям притаманні незалежно від того, якою мовою ми говоримо, в яку церкву ми ходимо, в якій частині України ми народились. Коли житель села Харківської області буде відчувати ментальну, інтелектуальну та соціальну близькість із жителем Львівського села на кордоні із Польщею, це буде означати, що ми збудували політичну націю.
При цьому ми не перекреслюємо історію, минуле і самобутність. Конституційний патріотизм і космополітизм – це дві абсолютно різні речі. Я вважаю, що українська нація має свою ідентичність і повинна плекати її, культивувати і підтримувати. Але перед тим, як ця ідентичність має бути виведена на порядок денний, ми маємо звернутись до ще більш фундаментальних речей. В якому суспільстві ми живемо, як будувати справедливість, як зробити так, щоб кожному з нас було комфортно в цьому середовищі? Як зробити так, щоб ми пишались нашим способом життя і щоб наші діти не хотіли їхати звідси? Ці речі не досягаються просто тим, що ви кожного дня будете піднімати прапор і співати гімн, а кропіткою і важкою роботою, боротьбою за прості, але дуже важливі принципи: закон для всіх, чесні суди, відсутність корупції, свобода слова, абсолютна свобода економічної дії, чітке виконання кожним громадянином своїх обов’язків.
Такими речами ми беремо на себе відповідальність і створюємо країну по краплині, самі. Недавно ми побачили, як різко ідентичність і патріотизм стають в пригоді, коли починається зовнішня агресія, як події на Сході показали, хто є хто. Коли почалась збройна агресія саме ті люди, які мають в крові національний патріотизм, першими пішли зі зброєю в руках боронити країну, адже вони мали хоча б якісь принципи. Тих, про які я говорю, поки не існує. Але якщо б люди йшли захищати не лише свою мову, культуру, ідентичність, але й спосіб життя, мораль і конституцію, якою вони пишаються, черги у військоммати були б у три рази більші.
Я абсолютно переконаний, що наше завдання – нарешті почати будувати країну, засновану на принципах справедливості і комфортного життя. Давайте не існувати в парадигмі ХІХ сторіччя. Сьогодні не може бути поняття «свій» і «чужий» за походженням, паспортом чи мовою. «Свій» – якщо він сповідує ті самі принципи, готовий будувати майбутнє і стоїть поруч та захищає це майбутнє. Всі інші розділення роблять нас тільки слабшими.
Якщо ми не змінимо цю повістку дня і не станемо думати про Україну як про країну, де ми маємо збудувати певний ідеальний світ для себе і для наших дітей, а будемо по-старому, по-містечковому думати про наші заслуги, ми довго не проживемо.
Кожен, напевно, з дитинства пам’ятає, як у вітальні стояли серванти із посудом під склом. Цей посуд завжди виставляли тільки коли приходили гості і ніхто з нього не їв. Це був певний символ, який не можна чіпати. Давайте перестанемо дивитись на нашу країну як на ту вітальню із сервантом, в якому стоїть посуд. Давайте змінимо меблі на практичні, витягнемо посуд із сервантів і будемо їсти з нього кожного дня. Ми цього заслуговуємо. І давайте думати про той дім, який ми будуємо, не про як дім, в якому ми боїмось витягнути зайву річ тільки через те, що вона нам нагадує про щось. Найголовнішу пам’ять ми все одно ніколи не викинемо, вона захищена нашим генокодом та інстинктом самозбереження.
Майбутнє сьогодні значно важливіше для нас. Захищати своїх дітей або створене своїми руками ви будете значно швидше і ефективніше ніж будь-що, залишене вам у спадок. Створене власними руками – це найбільше щастя, за яке ми тримаємось і ніколи нікому не хочемо віддати. Оці правила гри, конституція, спосіб життя – це те, що має об’єднати нас, а цеглинами має залишатись наша національна ідентичність».
