Війна проти України – не лише війна путіна. Чому мільйони росіян несуть відповідальність за агресію – National Interest

Війна проти України – не лише війна путіна. Чому мільйони росіян несуть відповідальність за агресію – National Interest

Професор стратегії Національного університету оборони США Пітер Ельцов заперечує поширену на Заході тезу, ніби війна проти України є лише "війною путіна". На його думку, значна частина російського суспільства не лише пасивно підкоряється режиму, а й щиро підтримує агресію та імперське бачення росії. Спираючись на концепцію Карла Ясперса, професор розрізняє кримінальну, політичну, моральну й метафізичну провину та пояснює, хто саме може нести кожен із цих видів відповідальності. Водночас він наголошує: кримінальну провину встановлює лише суд, тоді як моральну й політичну відповідальність люди мають усвідомлювати особисто. Визнати провину цілої нації може бути непросто, але світ не може ігнорувати співучасть російського суспільства у війні проти України, наголошує Пітер Ельцов.

Політики та публічні діячі на Заході часто називають війну проти України "війною путіна". Очевидно, вони прагнуть не налаштовувати проти себе російський народ, покладаючи на нього відповідальність за війну. Так само діють і багато представників російської опозиції, зокрема деякі з її найвідоміших діячів. Володимир Кара-Мурза, який понад два роки провів у в’язниці як політичний в’язень, послідовно заперечує проти покладання провини на російський народ за цю війну. Юлія Навальна, вдова російського опозиційного політика Олексія Навального, вважає, що росіяни, які підтримують війну, становлять незначну меншість. Після чотирьох років війни така думка дедалі більше розходиться з реальністю. Немає сенсу заперечувати, що значна частина російського суспільства чітко й щиро підтримує війну росії проти України.

Понад три десятиліття тому, перш ніж переїхати до Сполучених Штатів, я викладав історію в одній із найкращих середніх шкіл Санкт-Петербурга – школі №210. Вона розташована в самому центрі міста, за п’ять хвилин ходьби від Ермітажу, і серед її випускників – чимало відомих росіян: митців, науковців і кінорежисерів.

Завдяки зближенню Горбачова і Рейгана це був один із найвільніших періодів російської історії. Зі своїми учнями, які вважали себе інтелектуальною елітою, я міг відкрито говорити про найтемніші сторінки російської історії: імперіалізм, геноциди, антисемітизм, ГУЛАГ і депортації цілих народів. Вони прагнули інтелектуального розвитку й із захопленням вивчали історію. Багатьох приваблювала західна цивілізація, особливо Сполучені Штати. Тоді росія і США справді рухалися до партнерства, якщо не дружби. 17 червня 1992 року тодішній президент росії Борис Єльцин завершив виступ перед спільним засіданням Конгресу США словами: "Боже, благослови Америку і росію".

Окрім поодиноких листів та однієї зустрічі, я не підтримував зв’язків із цими учнями. Проте мені здавалося, що ми були й назавжди залишимося по один бік історії. Наприкінці лютого 2022 року, після того як росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я був приголомшений, дізнавшись, що багато хто з них підтримує війну – і робить це пристрасно та переконано. Я також зрозумів, що за диктатури, де не можна довіряти опитуванням громадської думки (хоча й вони показують високий рівень підтримки війни), такі особисті спостереження можуть бути найкращим індикатором настроїв суспільства. Якщо в центрі Санкт-Петербурга, який завжди вважали культурною й прозахідною столицею росії, чимало заможних і високоосвічених людей підтримують відверту агресивну війну, то чого очікувати від решти країни?

російські публічні діячі, які підтримують війну проти України

Жахлива реальність полягає в тому, що, попри понад чотири роки тяжких поразок і невдач російських збройних сил і сотні тисяч втрат, чимало представників освіченої російської еліти досі щиро підтримують війну росії проти України. І не заради грошей, не заради публічності й навіть не через страх перед президентом путіним, а тому, що це їхні справжні переконання і, як вони вважають, це відповідає інтересам росії та її майбутнього.

Розгляньмо погляди двох відомих російських митців, які водночас є публічними діячами: альтиста й диригента Юрія Башмета та кінорежисера Володимира Бортка.

Юрій Башмет – один із найбільш титулованих і відомих російських класичних музикантів. Маючи численні престижні нагороди, зокрема данську премію Соннінга (1995), італійський орден "За заслуги" (2000), французький орден Почесного легіону (2003) та "Греммі" (2008), Башмет, безперечно, міг би переїхати на Захід. Але він не лише не зробив цього, а й послідовно підтримував путіна і війну росії проти України. Одного разу, отримуючи нагороду особисто з рук путіна, Башмет без жодного сорому сказав, що дуже любить російського президента, чим, схоже, поставив у незручне становище навіть самого путіна. В одному з недавніх інтерв’ю Башмет заявив, що готовий узяти до рук зброю й воювати за росію в Україні.

Володимир Бортко – один із найпопулярніших російських кінорежисерів. Він народився в москві, виріс у Києві й зняв кілька високо оцінених критиками фільмів, відомих майстерною операторською роботою, блискучими акторами та глибоким змістом. Бортко не лише підтримує війну, а й вважає, що найкращим її результатом було б "визволення" всієї України, особливо його улюбленого Києва, який він вважає суто російським містом.

Показово, що найвідоміша робота Бортка – "Собаче серце" (1988), фільм за однойменною повістю Михайла Булгакова, російського письменника, який, як і Бортко, виріс у Києві. Це гостра сатира на радянські спроби соціальної інженерії. Головний герой, московський професор медицини, пересаджує безпритульному собаці людські органи, перетворюючи його на людину, що втілює всі найгірші риси радянської культури.

Вражений поведінкою свого творіння, лікар вирішує знову перетворити людину на собаку. Підтекст історії полягає в тому, що з неотесаного пролетаря неможливо створити "нову радянську людину". Як не дивно, здатність передати в мистецтві таку виразну антикомуністичну ідею не завадила Бортку прийняти найгірші прояви російського імперіалізму.

Ці приклади не вирвані з контексту. Вони ілюструють значно ширшу закономірність. Навіть серед росіян, які живуть за кордоном, значна частина голосує за путіна. Наприклад, на президентських виборах 2024 року, за офіційними даними, путін переміг серед російських виборців у Німеччині та Сполучених Штатах.

Апогей російського націоналізму

Понад три десятиліття після розпаду Радянського Союзу росія не просто зробила повне коло, повернувшись до тоталітарної та імперської ідентичності, а й дійшла до найгіршої форми націоналізму у своїй історії. За путіна росія бачить себе цивілізаційною державою з прадавнім корінням у Монгольській імперії, Київській Русі та Візантії. російська винятковість тут проявляється особливо виразно: історію росії подають як безперервний ланцюг величних досягнень без будь-яких злочинів чи провини.

Усі війни росії тепер подають як справедливі, а слова "колонізація" і "завоювання" замінюють на "освоєння" та "приєднання". Іншими словами, Кавказ, Центральну Азію та Сибір нібито не колонізували і не завойовували – їх, мовляв, освоювали, приєднували й цивілізували. Така мовна підміна означає пряме й безсоромне повернення до найімперіалістичнішої риторики царської доби. Навіть радянські керівники, принаймні офіційно, такої мови не вживали.

За чверть століття правління путіна російська держава систематично нав’язувала громадянам саме таку версію історії росії. Наприклад, високопоставлені публічні діячі, як-от патріарх Кіріл і прессекретар путіна Дмитро Пєсков, тепер стверджують, що росія за всю свою історію ніколи не нападала на жодну іншу країну.

Та навіть такого масштабу пропаганди й відвертої брехні кремлю під час війни виявилося замало. Невдовзі після повномасштабного вторгнення в Україну російська влада запровадила в середній і старшій школі обов’язкові патріотичні уроки – так звані "розмови про важливе", покликані виправдовувати війну росії проти України. Найвиразніше цей моторошний проєкт зафіксував документальний фільм, який здобув "Оскар", "Пан Ніхто проти путіна".

Зусилля кремля знайшли відгук у російському суспільстві, адже вони оживили дві історично вкорінені російські установки – винятковість і месіанство, які в пізньорадянські та перші пострадянські роки виявилися не мертвими, а лише приспаними. У межах цього проєкту, а подекуди й під особистим патронатом путіна, російська влада реабілітувала і звеличила спадщину деяких найбільш консервативних і реакційних російських мислителів: Миколи Данилевського (1822–1885), Костянтина Леонтьєва (1831–1891), Івана Ільїна (1883–1954) та Льва Гумільова (1912–1992).

Усіх їх об’єднувала відраза до демократії та лібералізму. Як писав Костянтин Леонтьєв у праці "Візантизм і слов’янство" (1875), "ані польське повстання, ані селянський бунт... не могли б завдати росії стільки шкоди, скільки могла б завдати цілком мирна, цілком законна демократична конституція".

Яку провину несуть росіяни за війну проти України?

російський опозиційний політик Кара-Мурза любить цитувати Ганну Арендт, німецько-американську історикиню й філософиню єврейського походження, яка заперечувала поняття колективної провини. У репортажі про суд над Адольфом Айхманом, високопоставленим нацистським офіцером і одним з архітекторів Голокосту, Арендт сформулювала відомий вислів "банальність зла" – ідею про те, що на перший погляд звичайні люди можуть чинити жахливі злочини, просто виконуючи накази й підкоряючись суспільним тенденціям. На думку Арендт, провина має глибоко індивідуальний, а не колективний характер. "Там, де винні всі, зрештою, не можна судити нікого", – писала вона. Варто зазначити, що її аргументація зазнала критики в Ізраїлі та інших країнах, особливо з боку тих, хто пережив Голокост.

Зрозуміло, не можна звинувачувати цілу націю у розв’язанні війни. Але можна говорити про співучасть у війні значної частини нації. І те, що провина є індивідуальним почуттям, не виключає того, що вона може стати колективною, якщо її, свідомо або під тиском, приймає значна кількість людей. У цьому випадку мені видається доречнішою позиція німецько-швейцарського психіатра й філософа Карла Ясперса. Він розрізняв чотири види провини: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Якби ідеї Ясперса застосували до війни проти України, мільйони росіян опинилися б серед тих, кому можна закидати ту чи іншу форму провини.

Кримінальну провину повинні нести політичне й військове керівництво росії, яке ухвалило рішення про вторгнення в Україну та керує щоденними бойовими діями, росіяни, які скоюють воєнні злочини в Україні, а можливо, й ті, хто добровільно підписав контракт із російськими збройними силами. До цієї ж категорії належать провідні медійні пропагандисти та публічні інтелектуали, які агітують за війну проти України й виправдовують її, оскільки вони несуть пряму відповідальність за ідеологічну обробку населення.

російські громадяни на кшталт моїх колишніх старшокласників, які відкрито підтримують війну, а також ті, хто мовчки голосує за путіна, несуть моральну провину, адже їхні вчинки залишаються на їхній совісті. Вони також несуть політичну провину, бо вона охоплює не лише дії державних діячів, а й дії звичайних громадян.

Ширша міжнародна спільнота – політики, публічні діячі, підприємці та всі, хто в той чи інший спосіб протягом останньої чверті століття посилював путіна та його оточення, – несе метафізичну провину. Як пояснював Ясперс, цей тип провини полягає в тому, що "між людьми як людськими істотами існує солідарність, яка робить кожного співвідповідальним за кожне зло й кожну несправедливість у світі, особливо за злочини, скоєні в його присутності або з його відома".

Кримінальну провину може встановити лише суд. Натомість моральну, політичну та метафізичну провину люди можуть і повинні визнавати особисто. Я, безумовно, визнаю і власну особисту провину за погляди та вчинки тих моїх колишніх учнів, які підтримують війну росії проти України.