Навіть не знаю, як писати про погані новини. Особливо, коли ти пишеш, стукаєш, попереджаєш, а воно якось ніяк.
Ланцюжок доріг та залізничних колій, що кожного дня покращує логістику росіян тільки міцніє, а я через це втрачаю нерви й сили. Бо коли твоя праця не дає результат, звісно сили покидають тебе й хочеться усе кинути. А потім ти дивишся на фронт, збираєш координати ростовських воєнних заводів, читаєш новини, як ті заводи палають, бо ж на Ростовщині знову «все сбили» й продовжуєш свій маленький бій на лише тобі відомій ділянці фронту.
Так, я знову хочу сьогодні поговорити про логістику доставки живої сили противника та бронетехніки новою трасою Ростов-Маріуполь та новою залізничною колією цього ж напрямку. А ще про відношення до таких новин, а ще про те, як війна зламує усіх нас й винаджує, а ще…
Говорити про війну ми маємо 24/7 без вихідних. Горлати про це не тільки світу, а й собі. Тому я горлаю на весь світ: логістичний маршрут Ростов-Маріуполь працює, покращує свою роботу, й дуже сильно зміцнює позиції росіян. Так, це дратує! Як й дратує те, що на це якось не дуже звертається увага.
От проаналізувала читабельність дописів саме по військовим новинам, наприклад, з покращення російської логістики, наступу та читабельність дописів про банальні походеньки блогеринь по магазинах чи про те, як комусь з них миша навалила купу на голову, то, от що я вам хочу сказати, – втомлені від війни загинуть швидше.
Знаєте, давно зрозуміла одну річ: люди дуже гарно, жваво реагують на дописи, пості чи статті, якщо вони про щось добре, миле, веселе чи про якісь негаразди в ОРДЛО чи на росії. Й дуже мляво на інформаційні матеріали, якщо вони про щось погане, що трапляється в нашій країні.
Напиши, що в Ростові знову прорвало каналізацію та пів міста у гівнах, навіть людям на балкони прилетіло, хоча це там звичайне явище, чи що, знову ж таки на Ростовщині, якась смугаста пшенична блоха разом з ячмінною мухою на брудершафт зжерли сотні гектарів – купа лайків, перепостів, коментарів. Звісно напишу, гумор на війні теж зброя, але…
Але, коли пишеш, що окупанти дуже гарно використовують ресурс окупованих територій, чим покращують свою логістику, що призводить до погіршення на фронті; чи про те, що 11 років не розумієш, чому без жодних пошкоджень працює єдина в ОРДЛО велика залізнична розв’язка КПП «Червона могила» десь з сотню людей зітхне «а що поробиш, такі часи».
Звісно я розумію, що інформаційні матеріали про війну стали додатковим навантаженням на психологічний стан людини, це зрозуміло, сама така. Бо ж кожен день «тривога-відбій», йдемо у новини дивитися куди прилетіло горе, співчуваємо, переживаємо, ненавидимо.
Наш психологічний стан витримує навантаження, яке не витримують космонавти у космосі. Напевне, жити в Україні, ще й вижити, це треба вводити у перелік випробувань не тільки космонавтів, а й військових НАТО. Бо в нас реальна загроза, а в них ілюзорна, створена у рамках навчання.
Тому я людей розумію. Все частіше хочеться прочитати щось веселе, подивитися якийсь смішний фільм, відволіктися. Ну, для цього є цілий тік-ток чи як його там, де блогеро-коучі на будь який бьюті смак відстендаперять та відкварталять вас гумором будь якого рівня та якості.
Це мені легко, бо мене відволікає село, робота, кози, допомога людям та тваринам. А як у людини маршрут квартира-метро-робота-бомбосховище, що теж метро, то я їй не позаздрю й зрозумію її не бажання бачити війну ще глибше, без рожевих окулярів, без «за два-три дня», без гламуру блогерів-речників з закосом під мілітарі.
А війна це здебільшого не телевізійні випрасувані та отбарбершоповані люди у камуфляжі, а кров, смерть, радість перемог, смуток зрад, мужність, віра, очікування, надлюдська воля та надлюдські сили. Війна вона вже не тільки фронт, десь там, де тебе не має. Війна-це вже твоє особисте. Не тільки через рідних, які там, а й через те, що кожне місто й місце в Україні, кожен з нас під прицілом.
Й розуміння цього, це отримання оперативної інформації з надійних ресурсів. Це розуміння, що більше не має життя «поза війною», або я «не народжений для війни». Війна вона вже є наше життя. Вона у всьому від тривоги, до формування бюджету з особою витратою – «донати». Тому біжи, не біжи від новин, а вони самі прилетять до тебе новою порцією російської «любові» у вигляді, навіть якщо ти пацифіст, російськомовний, й тобі взагалі не має різниці який прапор над твоєю країною. Війну росія буде вести або до повного знищення нас, а бо до своєї смерті.
Тому, тримайте своє психологічне здоров’я у броніку, касці та не ухиляйтесь від новин, бо введу термін – інформаційний ухилянт (шуткую).
А новини в нас не дуже, якщо я почала так здалеку й ще згадала про психологічний стан. Так, на фронті очікується нова доволі велика хвиля російського м’яса, яке буде перти на нас й дихати нам в обличчя своїм смородом.
З чого я це взяла? Кажу ж вам, треба просто спостерігати за російськими новинами, особливо новинами з окупованих територій. Тоді ти війну будеш бачити настільки сфокусовано, що тобі вистачить пари хвилин, щоб з’ясувати хто приїхав, куди, що планується.
А в ОРДЛО та Маріуполь приїхало дуже багато поповнення людського ресурсу. Здебільшого це кадирівці, знову з’явилися “вагнери”, додалися козаки чорносотенці (кажуть якісь чорні «козаки» з Архангельську).
29 червня у Маріуполь по логістичному маршруту про який ми вже не одноразово писали прибуло 18 вантажівок з кадирівцями (чеченцями). Сьогодні зранку приїхало ще 11 й до вечора чекають на ще поповнення. Як пишуть інформатори, то по розмовах військових у Маріуполь очікують прибуття ще 5 військових караванів, які будуть їхати по новопобудованій трасі Ростов-Маріуполь. Й це ще я не рахувала те, що прибуло залізничною колією. Ось тут ремарка: залізничною колією у теплушках везуть здебільшого росіян з центральної (Казань, Рязань, Тула) та північної росії, а «еліта» чеченці, «казаки», перевозяться автівками.
Ця траса Ростов-Маріуполь, дуже важлива для росіян, бо повністю зняла навантаження з Кримського мосту та нівелювала його значущість, як логістичного маршруту та об’єкту стратегічного значення.
Усе озброєння та люди, доставляються у Маріуполь виключно новопобудованою трасою та новопобудованою залізничною колією. Ми теж про це вже писали. Ми пишемо, пишемо, а воно працює, будується… Ото й руки опускаються. Але як казав наш керівник та вчитель Дмитро Тимчук, «навіть, якщо закінчилися патрони, в тебе є ще ніж та руки». Тому про цю нову російську артерію я буду писати доти, поки її не переріжуть.
Маріуполь для росії був важливим, саме тому так вона билася за нього. Було застосовано усі важелі впливу від сплячих «кротів» до «ковровых» бомбардувань. Саме тому росія не берегла життя мирних маріупольців, хоча це переважно російськомовне місто.
Взагалі, оце «защита русскоязычных» має бути окремою темою, напишу коротко- «захищаючи» росія знищила майже усе російськомовне населення Сходу України, свій електорат, людей абсолютно лояльних до росії.
Стратегічна важливість Маріуполя не приховується росією. Туди звозять не тільки військових, а й будівельників, вчителів, лікарів з Півночі росії, надають кредити, виплачують «переездные», надають переселенцям пільги.
В ОРДЛО дороги трошки підлатали, й тільки ті, що мають стратегічне значення, тобто по яким йде техніка чи вантажі. Все інше у ямах, нечистотах, знищене й кинуте напризволяще.
ОРДЛО – відпрацьований ресурс. Тому усі сили росія вклала у будівництво логістичної артерії Ростов-Маріуполь, яка вже має продовження до Мелітополя та має розв’язку на Одесу та Запоріжжя. Будівництво продовжується шаленими темпами, нагадаю, це дві артерії – автомобільна траса на 4 полоси та залізнична колія, яка має можливість пропуску 8 потягів на добу. Це не просто автобан чи залізнична лінія, це ще й мости, а їх на відрізку Ростов-Маріуполь багато.
Як бачите, це дуже важлива для росіян артерія, що робить їх сильніше.
З Маріуполя російські війська можуть вільно бути перекинуті на Донецький напрямок (а там йдуть бої вже за адмінкордон з Дніпропетровською областю) чи Запорізький. Зараз у Маріуполі збирають нові ротаційні сили, які замінять знищені, втомлені чи просто підсилять їх. Це означає, що посилиться навантаження на наших Героїв. Це означає, що зростуть потреби у дронах, системах захисту, волонтерській допомозі, тобто навантаження збільшиться на ту частину країни, яка «це моя війна» й звісно цього навантаження не побачать ті, хто «це не моя війна».
Саме тому я пишу ці тексти, бо попереджений, означає, підготовлений. Але, найбільша моя мрія, це гострий «ніж» у вправних руках наших «хірургів», який би перерізав усі ці триколорадні артерії та зняв навантаження на фронті.
