Від зустрічі лідерів Росії та Білорусі, яка відбулася у Кремлі 18 лютого, чекали на заяви, які могли б прокласти шлях до деескалації конфлікту. Адже не секрет, що саме проведення російських навчань у Білорусі викликає підозри у готовності до атаки на українську столицю.
Але жодних обнадійливих заяв на пресконференції Володимира Путіна та Олександра Лукашенка так і не прозвучало. Навпаки, білоруський правитель змагався в агресивності з російським колегою.
Лукашенко ніколи не забував, що є керівником самостійної держави
Олександр Лукашенко завжди був авторитарним лідером і не приховував своєї ностальгії за радянською епохою. Те, що Білорусь за його правління перетворилася на заповідник минулого – багато в чому відображення його світогляду. І все ж таки, незважаючи на всю інтеграційну риторику, союзну державу та обійми з російськими президентами, Лукашенко ніколи не забував про те, що є керівником самостійної держави.
Розправи над опозиційними активістами та створення авторитарної держави зачинило йому двері у резиденції західних лідерів. Але на пострадянському просторі білоруський президент намагався виглядати політиком, який підтримує добрі стосунки з усіма:
- Після війни Росії проти Грузії він зберіг не лише дипломатичні відносини з цією країною, а й особисті контакти із президентом Міхаїлом Саакашвілі.
- Після перемоги Майдану 2013–2014 років в Україні, коли російська пропаганда говорила про «хунту», зустрічався з головою Верховної Ради та виконувачем обов'язків президента країни Олександром Турчиновим.
- Лукашенко досі не визнав «незалежність» Абхазії та Південної Осетії.
- Не відвідував Крим після його окупації Росією.
- Після того, як Мінськ став центром переговорів щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, спробував використати ситуацію для повернення до контактів із західними лідерами.
Позиція «дружби з усіма» поступилася місцем позиції підтримки російських ініціатив та заяв
2020 змінив все. Лукашенко переконався, що втратив ту народну підтримку, яка дозволяла йому «заморозити» розвиток Білорусі. І що владу йому допомогла зберегти лише підтримка Росії та дії білоруських силовиків. Але багнети – погана опора для будь-якого режиму. Без політичної та економічної допомоги Путіна Лукашенку просто не встояти.
І Лукашенко намагається довести свою корисність тому, від кого залежить його політичне виживання. Позиція «дружби з усіма» поступилася місцем позиції беззастережної підтримки будь-яких російських ініціатив та заяв.
У присутності Путіна ображає українського президента Зеленського. Погрожує Україні війною
Лукашенко у присутності Путіна ображає українського президента Володимира Зеленського. Погрожує Україні війною. Натякає, що російські війська у Білорусі можуть залишатися скільки завгодно довго – навіть після того, як про їхнє виведення з території Білорусі говорив його власний міністр закордонних справ Володимир Макей. Тобто підтримує ту саму напругу, яка так потрібна Володимиру Путіну. З керівника країни, який говорив про втрати у Другій світовій війні та стверджував, що підтримує мир у Білорусі та її невтручання у конфлікти, Лукашенко став правителем, який провокує можливу війну біля власних кордонів.
