У часи перебудови радянські люди отримали неймовірну можливість звернутися до публіцистичного доробку людей, яких злякалися реабілітувати і повертати у публічний простір навіть після хрущовської відлиги — колишніх членів Політбюро ЦК ВКП(б) Льва Троцького, Льва Камєнєва, Григорія Зінов’єва, Ніколая Бухаріна.
Виявилося, що ці відомі партійні діячі все знали й все розуміли. Троцький написав кілька блискучих книжок про тирана Сталіна. Камєнєв говорив про цю тиранію з трибуни партійного з’їзду. З цієї трибуни Зінов’єв обстоював права членів партії на власну позицію. Бухарін захищав селян від збідніння й знищення. І всіх цих людей вбили! Я і сам написав цілу низку статей — перших у тодішній українській пресі - про долю репресованих радянських керівників.
Але я не відчував жодної емпатії. Бо я пам’ятав, що систему, яка поглинули ці люди, вони сформували самі. Троцький створив й очолив червону армію, що перемогла у кривавій громадянській війні всіх тих, хто мріяв про демократичну державу та ще й і окупувала сусідні країни. Зінов’єв і Камєнєв, хоча з 1917 року розуміли згубність Жовтневого перевороту і виступали проти нього на засіданні ЦК більшовицької партії, стали керівниками нової жахливої диктатури. Бухарін виступав із глузливою промовою на першій і останній сесії установчих зборів, розігнаних більшовиками. Всі ці люди стали виступати проти тиранії тільки після того як з’ясувалося, що тирани не вони. Яка прикра несподіванка!
Тому люди, які є будівничими й чиновниками авторитарних систем, а потім отримують від цих систем удар у спину тому що конкуренти виявляються спритнішими і підлішими за них, не викликали і не викликатимуть в мене жодних ознак співчуття. Люди мають усвідомлювати кому і чому вони служать і що вони будують. Ті, хто усвідомлюють І програють є мерзотниками. Ті, хто не усвідомлюють і програють є ідіотами. Останні категорія є не менш небезпечною. Тому що якщо цих людей вдається захистити й вони потім добиваються влади, то стають страшнішими за тих, хто їх гнобив.
Адже ідіот завжди залишається ідіотом.
