Я тепер нечасто пишу про Крим. Мабуть, за ці роки я просто вичерпався. Все, що хотілося сказати, – висловлене.
Пригадую, як в одному інтерв’ю мене запитали про улюблене місто. Спершу перебирав у пам’яті красиве та альбомне, а потім назвав Сімферополь. Ні, я не з’їхав з глузду. Я все про своє рідне місто знаю. Знаю, що воно маленьке, занедбане і недоладне. Та саме воно має монополію на мої дитячі спогади. Можна прожити весь залишок життя в Брюгге, але там вони вже не з’являться.
Чітко пам’ятаю передвоєнний 2013-ий. Напередодні Майдану півострів здавався периферією колишньої імперії. Забутою та непотрібною, як бабусині консервації. Мабуть, такий вигляд могла б мати російська ескадра в Бізерті десь у 1930-му році. Вже минуло шість років від часу визнання Радянської влади, але ще не настав 1936-й, коли віддадуть на металобрухт останній корабель – лінкор “Генерал Алєксєєв”. Військова постава ще помітна серед швейцарів у готелях, але тапери зі складними слов’янськими іменами вже вчать нові пісні.
Москва жила погромом у Бірюльово, обговорювала нелегальну міграцію, скаржилася на засилля Кавказу. А Крим і далі жив радянськими міфами в їх первісній чистоті. Мітингував проти НАТО, викривав “план Даллеса”, карикатурно міркував про “дружбу народів”. Здавалося, що між останнім радянським бастіоном та новою Росією майже не лишилося нічого спільного.
А потім настав лютий 2014-го. І з’ясувалося, що вся постперебудовна Росія – це лише косметика, що під нею криється та ж таки стара імперія. Крим знову резонував з Москвою: це не вона повернула півострову повістку. Це він нав’язав їй свою.
Пригадую місцевих міських божевільних. Вони ходили з червоними або триколірними прапорами. Говорили радянськими словами і думали радянськими гаслами. Серед них траплялися навіть карикатурні монархісти. Як і годиться – антисеміти. Вони працювали в газеті місцевого гаманця з єврейським прізвищем, що не заважало їм у вільний від роботи час теревенити про “сіоністів” та “змову”.
Ці люди мешкали на цвинтарі. Для них день сьогоднішній був лише плацдармом для повернення у вчора. З ними було нудно й тьмяно. Навіть у закордонних мандрах вони видивлялися насамперед сліди занепаду. Вони були дурні, неосвічені й нерозвинуті.
Я прожив у Криму тридцять років. Десять років працював у журналістиці. Весь цей час ми намагалися зшивати материк і півострів. Шукати точки перетину. Знаходити на мапах якісь інші обрії, крім тих, де завершувався СРСР. Ми хотіли рухатись у день завтрашній, а вони намагалися утягнути нас у вчорашній. І нам видавалося, що час грає за нашу команду. Просто тому, що ми – молоді, а вони – ні. Ми помилялися.
2014-го року всі ці хлопці раптово стали мейнстрімом. З’ясувалося, що ми Росію переоцінювали. Вважали, що вона розумніша, сучасніша, прогресивніша. А вона виявилася до пари цим людям. Орвелл як нова норма.
Я протягнув у Сімферополі до осені 2014-го. З лютого до жовтня писав про те, що Росія виробляє з моїм домом. Іноді складалося враження, що ти всередині роману “Острів Крим” – у тому розділі, де імперія поглинає територію півострова. Під ніж пішло все, у що ти вірив. Незалежні медіа, незалежні люди, право не незгоду. До листопада щезли навіть брижі на воді. Стало зрозуміло, що це все. Настав час забиратися.
Сьогодні мій дім вимушений жити всупереч до всього того, у що я вірю. А втім, і я сьогодні вірю вже не у все.
Протягом цього часу я позбувся багатьох ілюзій. Наприклад, що дорослі люди завжди можуть домовитися. Якщо тобі пропонують капітуляцію як єдиний варіант – діалог неможливий. Сила слова працює там, де люди здатні слухати. А якщо вони здатні вигадувати собі “розіп’ятих хлопчиків” – немає сенсу з ними говорити. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас.
З’ясувалося, що життя зовсім не розставляє все на свої місця. Що пущений на самоплив час не обов’язково приводить нас у “завтра”. Він цілком може повернути нас усіх у “вчора”. Покоління батьків відтісняє покоління дітей, щоб забрати майбутнє у внуків.
Факти можуть програвати брехні. Той, хто каже правду, скутий рамками цієї правди. Той, хто бреше, нічим не скутий. Дорослість – це не питання віку, а питання інфантильності. Якщо людина – дурна, то не витрачайте на неї бісер.
Я більше не вірю, що “вони самі розберуться”. Щойно якийсь регіон стає заповідником ностальгії – він починає прямувати в пекло. Люди з головами, оберненими назад, не вміють інакше. Данте довів.
Не знаю, чи зміг би я домовитися з собою ж зразка 2013-го року. Протягом останніх років я “поправішав”. Став жорсткіший. Перестав вірити у ринок ідей і в раціональність вибору. Рух вперед потребує від тебе зусиль. Деградація – не потребує нічого. Скотитися вниз та у минуле – це дуже просто.
Я збагнув, що людські мотиви визначаються не реальністю, а сприйняттям цієї реальності. Боротьба за “картинку в головах” – це спосіб вигравати війни. Або розв’язувати їх. Доведено російським ТБ. Я засвоїв цей урок.
За всі ці роки я зрозумів, що демократичні принципи варто поширювати тільки на тих, хто сам готовий їх визнавати. Грати за правилами варто лише з тими, хто не збирається змінювати їх після перемоги. “Я прочитав і згоден з умовами ліцензійного договору”. Так, здається?
Мій Крим іноді проривається до мене. Спалахами – як позавчорашній сон. На старих світлинах – ті, хто склав присягу новим прапорам. Ті, хто пішов у внутрішню еміграцію. Ті, хто виїхав.
Я досі не можу звикнути до сніговиць. Зміну пори року знаменує перехід від мадери до каберне. Дім вчувається скрізь, де на обрії – гори. Мої речі поділяються на ті, що “звідти”, і ті, що вже “звідси”. Перших – дедалі менше. Других – дедалі більше.
Там – у моєму Криму – лишилося три десятки років. Та ілюзії. Мені не шкода ні того, ні іншого.
