Неадекватна публічна поведінка з Києва продовжує неприємно дивувати міжнародних партнерів України. У прагненні сподобатися електорату і виправдати очевидні прорахунки на міжнародній арені Банкова робить собі “медвежу послугу” в контексті відносин з найближчими партнерами. На Заході не сприймаються панібратські звернення у стилі “чому Україна досі не в НАТО?” чи “Берлін/Париж міг би робити більше”. Так само далеким від дипломатичного є публічний кастінг Києва серед учасників виборчих перегонів у ФРН через голову ще не пішовшої з політичного олімпу канцлерки. Якщо додати до цього ще й РФ з їхніми в’їдливими коментаріями після сміливих випадів глави держави про український прапор над Кремлем, то виявляться, що “квартальний стиль”, який сам Зеленський вважає правильними, по інший бік “труби” видається, щонайменше, дивакуватим.
Попереду - два визначальних візити: 12 липня у Берліні з канцлером ФРН Меркель та наприкінці липня у Вашингтоні - з президентом США Байденом. Хочеться вірити, що команда Зеленського на ці зустрічі не з’явиться з новим “стадіонним списком претензій”, адже довіри і поваги це не додасть, а рівень здивування і сумніви у розсудливості зміцнить. Замість акцентів на формі слід було б сфокусуватися на змісті та визначити кілька справді ключових питань для перемовин. Таких, які б стали своєрідним “тараном” за столом переговорів - засадничих для України і цілком здоланних для Заходу. Одним з таких точно має бути План дій щодо членства в НАТО. Без зверхньої вимогливості, але з твердими аргументами.
Що пішло не так?
Помилкою Заходу було б вважати, що на Україні Росія заспокоїться і згорне свої агресивні амбіції. Схоже, що наші партнери тяжіють саме до такої думки, обережно камінчик за камінчиком прокладаючи шлях до “business as usual” з РФ. На Заході почали забувати, що логіка поведінки і реальна політика Кремля доводить зворотнє. Після України будуть нові “жертви”. Отримавши Київ собі в актив, Росія піде далі і буде тиснути на всі чотири хвилі розширення Альянсу. Першим ешелоном будуть країни Східної Європи, Балтії. Адже на переконання Путіна Захід «обманув» Росію і не дотримався «усної обіцянки» не розширювати НАТО. У разі втрати України Заходу доведеться зіткнутися з новою зухвалістю Кремля. Для Меркель, яка ось-ось йде з активної політики, нічого не вартує сказати своє останнє слово і визнати критичну важливість ПДЧ для України. Це стало б своєрідним “заповітом Ангели”, працювати з яким можна було б і у Вашингтоні, і в інших столицях. Головне - розвіяти амбіції Кремля.
Помилкою України було б погодитися розміняти ПДЧ і чітку перспективу членства в Альянсі на ілюзорні кубометри гарантованого транзиту російського газу. Навіть якщо йдеться про “зменшення рівня публічності і дипломатичної вимогливості”. Прикро констатувати, але тема “труби” сьогодні більш важлива для партнерів України, ніж протидія російській агресії на Донбасі чи в Криму. Своїм маніакальним прагненням отримати двосторонню аудієнцію з Путіним, Зеленський сам завів ситуацію у цей кут. Головною втратою стала амбітність України, яка більше не шукає геополітичних розв’язок конфлікту з РФ. Погодитися на компенсацію і гарантовані обсяги російського газу може й здається розсудливим на сезон, але точно є небезпечним для стратегічних перспектив. Не вдаючись до розлогих роз’яснень, формула має бути така: з ПДЧ для України транзит буде гарантованішим за гарантії транзиту для України без ПДЧ.
Як висновок: не облишає відчуття того, що на наших очах, під бравурні заяви Банкової за результатами Брюссельського саміту НАТО, відбувся тектонічний зсув: по суті ПДЧ запущено на чергову багаторічну траекторію. Вирівняти ситуацію - завдання для глави держави на Берлін і Вашингтон. Якщо колективний Захід шукає нового стратегічного балансу з Росією, то цей баланс не може і не повинен бути за рахунок стратегічних перспектив України. Це принципово.
Далі буде …
