Іноді доводитися обирати - кого ( чи що) зрадити, а кому ( чому) лишитися до кінця вірним.
Бо так складаються обставини, що не можна залишитися вірним і тому й іншому одночасно..
***
Ізраїльський (у минулому - російський) соціолог і філософ Віктор Вахштайн, повідав про ментальний конфлікт, із яким стикається майже кожен - конфлікт між двома етиками - етикою стосунків і етикою переконань.
***
Як часто з нами трапляється таке, що маємо віддати належне померлій людині. Сказати: "завдяки йому я навчився багато чому корисному. Зустріч з ним (чи з нею) залишила слід у моєму житті. Я цій людині багато чим зобов'язаний".
Не пом'янути цю людину добрим словом - значить, зрадити її пам'ять. А отже - перестати поважати самого себе.
...Але якщо раптом виявилося, що небіжчик був "ватником"? Якщо колись неправильно відповів на запитання:"Чий Крим?", і закликав до миру з росією?
Якщо він був "нерукоподаваним" у великому колі людей?
Як я маю чинити?
За "етикою стосунків" я не маю публічно говорити про нього щось погане, аби не завдати болю і шкоди людям, з якими я пов'язаний довірчими стосунками.
Заради його дітей, рідних і близьких.
І як сигнал іншим своїм друзям, що після їхньої смерті я не спаплюжу пам'ять про них, не зраджу нашому спільному минулому, яким би не було майбутнє.
Але в "етиці переконань" все по-іншому. У ній є чітке уявлення про Добро і Зло, і не дай Бог той, з ким ти пов'язаний стосунками, опинився на боці Зла.
У такому разі, якщо ти скажеш про покійного щось добре, суспільна думка не пробачить тобі. Вердикт буде жорстоким: "Якщо ти згадуєш про "людину Зла" добрим словом, ти сам - на боці Зла!"
І почнуться підозри: А чи не був ти теж завжди "ватником"? Просто добре маскувався під патріота. Україномовний "ждун", який очікує приходу путіна...
***
І от у вас з одного боку є довірчі міжособистісні стосунки, які накладають певні моральні зобов'язання перед своєю совістю.
А з іншого - уявлення про "глобальне Добро" і "глобальне Зло", яке вимагає від вас жорстокої реакції на минулі вчинки небайдужої вам людини.
Як вчинити в цьому разі? Підкоритися суспільній думці? Наступити на горлянку власним почуттям? Промовчати? Завершити некролог переліком гріхів померлого?
Чи плюнути в очі суспільній думці і навіть після смерті цієї не дуже досконалої і високоморальної людини залишатися вірним тому, минулому чи то товариському, чи то духовному
зв'язку...
Як з усієї цієї ситуації видряпуєтеся ви?
***
Звичайно, у Вахштайна були інші приклади, близькі йому - про Ізраїль і Палестину, про тих росіян, хто був незгодний з путінською агресією і емігрував, і тих, хто залишився,бо росія- батьківщина, і "якщо вона піде на дно, я піду на дно разом з нею".
Але дилема - одна й та сама: стосунки чи переконання?
Різні люди в різних обставинах чинять по- різному.
Твій порив визначатиме і сила впливу, який справили на тебе взаємостосунки - професійного, світоглядного, міжособистісного.
Важливо й те, наскільки міцними були соціальні зв'язки між вами. Чим -
слабіші вони ставали з часом, тим менше буде особистих емоцій, тим більшою буде залежність від етики переконань. І тим легше переживеться зрада і розрив духовних зв'язків.
***
Щасливці ті, хто зраджують якійсь частині себе легко і безболісно
***
Нещасні ті, кому це дається важко. Філософи і соціологи ж бо не наважаться дати якусь універсальну пораду - який наш вибір буде правильним, яка етика має перемогти.
***
Вони, як свідчить Вахштайн, не знають правильної відповіді.
***
Ось уже два з лишком тисячоліття навколо цього тривають дискусії.
Починаючи з Платона і Аристотеля, з розуміння справедливості кожним з них.
Платон вважав, що треба однаково принципово судити вчинки як ворогів, так і друзів, рівноцінно нагороджувати і однаково карати.
Справедливість має завжди торжествувати, писав пізніше Гегель, навіть, якщо це ввергне світ у пекло.
***
Аристотель думав інакше.
Там, де є місце дружбі і взаємній приязні, казав він, там немає місця для справедливості.
Не можна урівнювати ставлення до друга із ставленням до ворога.
***
І чи не живемо ми сьогодні, намагаючись лавірувати між сцілою і харибдою, зраджуючи або свою особистість, або свою ідентичність? Або живучи у двох етиках вибірково - проголошуючи себе громадянином там, де це нас не стосується, і залишаючись вірним міжособистісним стосункам, коли йдеться про тих, хто тобі не байдужий?
***
За сучасними мірками Арістотель був емпірик, реаліст, а Платон - ідеаліст.
І чи ми не чинимо ми так само - як ідеалісти в одних випадках, і як реалісти, обтяжені емпіричним досвідом, в інших?
***
Зі мною теж таке бувало.
Коли застрелили Олеся Бузину, я розумів, що він посварився з Україною і так страшно за це поплатився.
Але він був моїм колегою і молодшим товаришем, і ми працювали тривалий час в одній газеті.
Того дня я написав у фейсбуку: "Він не заслуговував на таку смерть".
Ця репліка наробила переполоху в моєму керівництва (я тоді працював у державному інформагентстві). Воно настійливо радило мені не писати на цю тему колонку на сайт агенства. Щоб я не написав чого- небудь "не того"...
Але я написав "усе як треба", пройшовши між крапельок.
Завдяки компромісу між двома етиками у собі, зрадивши кожну потроху, але й кожній лишившись вірним, я хотів донести до читача свою переконаність у тому, що Бузина не був ворогом України, а лише епатажним літератором, який прагнув прославитися за будь-яку ціну і зарвався, перетнувши червоні лінії, за що й був убитий. Принаймні, я зробив спробу...
Чи дало це мені спокій? Ні...
Сьогодні я - приватна особа, менше заангажований професійно, а отже, і не зобов'язаний судити небіжчиків за їхні гріхи, а можу собі дозволити подякувати за те, що вони для мене зробили.
Тому не стану перераховувати усі гріхи померлого в ці дні поета Віталія Коротича. Йому вже й так побажали і "дороги в пекло" і "землі скловатою".
Полегшу його долю "проклятого" зізнанням: саме з коротичевої поетичної збірки "Перевтілення" почалося у 70-і роки моє щасливе знайомство із сучасною на той час, молодою, модерністською українською поезією. За що я йому глтбоко вдячний.
.
Я вдячний Коротичу за вірш "Переведи мене через майдан", одну з найяскравіших перлин української поезії кінця ХХ століття.
Бо алегорія пов'язана із тим майданом і тим лірником не відпускає нас у кожній новій історичній драмі, яка розігрується на наших теренах усі ці роки - починаючи з Чорнобиля і закінчуючи Великою війною.
...У сотий раз, читаю цей вірш, і вкотре відчуваю трепет і всесвітній сум завершального рядка;
Пам'ятаєте? - "..а поля за майданом не було"...
Це не тільки про самого Коротича. Це про трагічний сенс буття кожного з нас. Про легкість зрад і безнадійну вірності своїй мрії...
