Останнім текстом, який Мадлен Олбрайт опублікувала за місяць до смерті, була стаття у New York Times, присвячена можливому нападу Путіна на Україну – якраз 23 лютого 2022 року. Вона писала цю статтю вже смертельно хворою, але зберегла повну ясність розуму і той аналітичний дар, який зробив її однією із найяскравіших політикинь та аналітикинь ХХ століття. І, не побоюсь цього слова, однією із найлюдяніших.
Вона чудово розуміла весь масштаб історичної помилки, яку зробить Володимир Путін, і весь масштаб трагедії, яку спричинить ця помилка, бо війна в Україні могла бути проаналізована нею завдяки власному життєвому досвіду. Мадлен Олбрайт приїхала до Сполучених Штатів дитиною разом із батьками – приїхала як біженка після фактичного державного перевороту, який був скоєний комуністами за посередництвом Кремля у її рідній Чехословаччині. Законного президента країни Едварда Бенеша було відсторонено, легітимний уряд розігнано, до влади прийшов лідер комуністів Клемент Готвальд, який майже миттєво перетворив Чехословаччину на радянську колонію. По суті, Сталін у Чехословаччині зробив те, чого Путін хотів досягти в Україні – Віктор Янукович мав стати таким собі українським Готвальдом і перетворити на російську колонію вже нашу країну. Що було б далі, ми добре знаємо з повоєнної історії Чехословаччини. Мадлен Олбрайт пам'ятала про це все життя, і тому емоційне співчуття пригніченим і віра у силу їхнього духу була частиною її політичного аналізу. Вона розповіла Гілларі Клінтон, як на посаді державного секретаря США відвідувала райони Чехії, які американські війська звільняли у роки Другої світової війни, – і була вражена тим, що на прапорах США, якими розмахували люди, що її вітали, було лише 48 зірок. Виявилося, що це ті самі прапори, які американці роздавали чехам у 1945 році. Люди зберігали їх усі ці десятиліття, зберігали – попри роки комуністичного режиму та радянської окупації – просто тому, що вони асоціювалися у них із мрією про свободу. І, звичайно, про ці прапори із 48 зірками було важко забути.
Саме тому, коли вона думала про зіткнення тиранії та демократії, про битву шовіністичної дикої імперії та вільної країни, про те, чи може перемогти осатанілий автократ із Кремля, вона розуміла ситуацію набагато краще, ніж цілі аналітичні корпорації. Корпорації, як правило, не враховують найголовнішого – духу, для них важливими є цифри та залізо. Якщо аналітик намагається відгородитися від власного життєвого досвіду, від власного дитинства – як це сталося з іншим знаменитим американським дипломатом Генрі Кісінджером – він стає пропаленим циніком і робить помилку за помилкою у наївній вірі, що «інтерес» дозволить знайти ключі і від кремлівських воріт, і від китайської стіни. Але автократ може продати тобі тільки ключ від твоєї власної тюремної камери – не більше. Це те, що чудово розуміла Мадлен Олбрайт. Вона знала, що її батьки врятували її саме від тюремної камери і подарували долю у вільному світі – яскравому та доброзичливому, одному з найкращих на нашій непростій планеті. І вона розуміла, що в боргу перед тими, хто залишився там, у безвісності та темряві. Тому вона не хотіла купувати ключі у автократів, навпаки – бажала, щоб вони провели залишок своїх днів під замком. Вона була б рада, якби Путін, якого вона ще у 2000 році назвала «рептилією» (яке точне визначення для того, у кому немає нічого людського, і яка точна апеляція до роману її великого співвітчизника Карела Чапека «Війна з саламандрами»), опинився там, де закінчив свої безславні дні Слободан Мілошевич – ще один мерзенний ящір, якому вона разом із Клінтоном виписала квиток до Гааги.
Ми повинні здолати зло і заради її пам'яті також. Вона дуже старалася.
