Вісім років тому він здавався центром усього сущого. Великим і непереможним — де поміщалася вся Україна. І з нами була Європа, була наша Церква.
Скинути Януковича - здавалося тоді світоглядною і цивілізаційною задачею номер один. Скинути за будь-яку ціну, без компромісів і перемовин.
А далі — все піде саме собою, до щасливого європейського майбуття.
Майдан був Світлом, центром Всесвіту, а вся інша Україна — з її Кримом і Донбасом тонула десь на околицях у туманній пітьмі.
І ми гадали, що нічого: якось вони підтягнуться. Окриляться нашим світлом і нашим ентузіазмом. За нами ж правда!
Ми перемогли. Але Майдан, як виявилося, — був лише маленьким пазликом у безкраїй мозаїці тектонічних геополітичних процесів, незначним, хоч і яскравим епізодом багатовікової, трагічної історії України.
Епізодом, який через аберацію близькості не дозволяв нам заглянути в майбутнє, яке виявилося надто тривожним і невизначеним. Так за окремими деревами не бачиш лісу...
Ми відчували найближчу мету, але не доросли до розуміння перспективи.
І тільки зараз вона в усій своїй категоричності насунулася на нас. І в її хиткій рівновазі у нас є шанс встояти, але й є загроза — впасти, згоріти, зникнути.
Це не значить, що Майдан був непотрібен. Він був неминучий. Просто ми до нього не були готові.
А тому хочу, щоб і майбутні покоління українців, і наші послідовники на інших теренах винесли наш урок, який не встигли завчити ми:
- перед тим, як вийти на борню із "злочинною владою", треба з’ясувати, принаймні, дві речі, які нам було недосуг вияснити.
По-перше, як збираємося захищати Крим?
По-друге, чим плануємо збивати російські крилаті ракети?
Отакі були вони, прості й зрозумілі запитання історії.
