Ранком 18 лютого 2014 року світило сонце. Синє небо немов підбадьорювало своєю глибиною і прозорістю. В подібні дні здається, що час нескінченний і попереду ціла вічність, наповнена змістом. За рішенням Віче на Майдані, опозиція внесла до порядку денного Верховної Ради питання щодо відновлення дії Конституції 2004 року, яку Янукович незаконно змінив, узурпувавши владу. Щоб підтримати цю ініціативу, до стін парламенту з Майдану наближалися колони мирних протестувальників.
Відповіддю на мирну ходу стали звірячі вбивства. В майданівців летіли гранати, начинені залізом, які калічили та вбивали. Почали лунати постріли з помпових рушниць та автоматичної зброї. Разом із силовиками, які, переступивши закон, почали стріляти в українців, привезені до Києва банди кримінальних злочинців, на яких спирався режим. Вони добивали залізними прутами тих, хто падав.
У цей день Янукович і його команда перейшли всі межі. Влада пішла в атаку, намагаючись, утопивши Майдан у крові, знищити дух спротиву та жагу до справедливості, яка була рушієм протестів. Щоб знищити уночі Майдан, вони використали весь наявний у них арсенал зброї, застосували бронетранспортери та іншу важку техніку.
Увечері зі сцени Майдану я попросив жінок, молодь молодшу за 18 років, та літніх людей, залишити площу. Але жодна людина не пішла! Чорні лави "Беркуту" та Внутрішніх військ взяли Майдан у облогу, станції метро заблоковано.
Почався штурм оточеного Майдану. «Швидкі допомоги» не могли доїхати, щоб допомогти пораненим. Тому ми поранених і вбитих несли до Будинку профспілок, де розташовувався наш штаб.
Єдиним нашим захистом був вогонь барикад, які вже палали навколо сцени, та сила духу захисників Майдану. Силовики, підпаливши Будинок профспілок, намагалися спалити живцем майданівців, що були там та знищити штаб опору.
Було таке враження, що влада досягла апогею страху та безумства, кинувши на Майдан усі свої сили. Але його так і не змогли захопити. Саме тоді відбувся перелам і стало зрозуміло, що режим Януковича програв і приречений. До його кінця залишалося декілька діб…
Без зброї, у вогні Майдан продовжував стояти. Майдан вистояв через кожного, хто залишався там, розуміючи, що вирішується доля України і нам немає куди відступати. Ми вистояли там, тому що по-іншому не могли.
За ці страшні три дні 18–20 лютого загинуло близько ста активістів, понад тисячу отримали важкі поранення. Наймолодшому з загиблих Героїв Небесної сотні – Назару Войтовичу було 17 років, найстаршому – Івану Наконечному – 83 роки. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя за вільну, незалежну, європейську Україну!
