Їхня логіка зводиться до того, що Україна мало чим відрізняється від Росії. Мовляв, люди гинуть не лише від російських снарядів, але й від українських. Мовляв, у Росії б’ють за синьо-жовтий прапор, а в Україні — за георгіївську стрічку. І рефреном лунає теза про «солом’яну згоду», яка, мовляв, краща за «золоту зваду».
Така логіка дуже зручна. Вона дозволяє вбиратися у білі шати, вдаватися до абстрактного «толстовства» і претендувати на універсальне миролюбство. І я маю до таких людей тільки одне запитання.
Українська армія перебуває на території Росії, чи російська армія перебуває на території України?
Відповідь розставляє все на свої місця. Війна має свою жорстоку логіку: в ній неможливо брати участь у білих рукавичках. В будь-якому конфлікті завжди є втрати від «дружнього вогню», снаряди падають не тільки на ворожі позиції, від мародерства та хабарів на блокпостах не застрахована жодна армія світу. І єдиний етичний маркер сходить на те, хто перший вивів свою армію з казарм і посадив на броню.
Можна досхочу критикувати інформаційну політику Києва, але це не ставить її нарівні з інформполітикою Москви. Можна досхочу писати про особливості української законотворчості, але жоден закон не дозволяв Києву ввести війська на територію сусідньої країни. Натомість я чудово пам’ятаю, як обидві палати російського парламенту надали таке право російському президентові.
Війна почалася того дня, коли російська армія вийшла на кримські вулиці. Анексія півострова сама по собі дає чітку відповідь на запитання, хто в нинішньому протистоянні агресор, а хто — жертва.
Розповідати про «взаємну атмосферу ненависті», що їй треба «покласти край», звісно, дуже зручно. Не треба нишпорити по словниках у пошуках значень слів «контрибуція», «репарації», «реституція», «трибунал». Можна безадресно розводитися про те, що «всі погані». Цілком вірогідно, що в мирний час «усі» дуже навіть «погані», але війна — це занадто важкий тягар на чаші моральних терезів, аби його можна було врівноважити абстрактними розмовами про «геополітику».
Якщо якась країна стає агресором, то вона несе відповідальність за те, що відбувається потім. Якщо країна стає агресором, то колективна моральна відповідальність лягає на кожного її громадянина. І відсидітися в ментальному бомбосховищі вже нікому не вдасться.
Я чудово розумію тих, хто весь пафос власної позиції вичерпує фразами на кшталт «усі винні» або «ніхто не винен». Їм просто страшно. Страшно брати відповідальність, страшно вибирати, страшно називати речі своїми іменами.
Тільки от чому вони вважають, що боягузтво — це позиція?
"Дикий Захід Східної Європи". Купити книгу можна за цим посиланням:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zakhid-skhidnoi-vropi.html
А по этой ссылке можно купить русскую версию:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zapad-vostochnoy-evropy.html
