Новина про те, що Байден закликав усіх американців, які не є держслужбовцями, покинути Україну, викликала у нашій родині суперечливі почуття. З цими почуттями я щодня виглядаю з балкона і моніторю ситуацію.
Ви розумієте, у нашому комплексі дуже погано з парковкою, увечері практично нереально поставити машину, хіба третім рядом, і потім вранці треба підскакувати по дзвінку перших двох і розблоковувати проїзд. А оскільки будинок впритул прилягає до посольства США, під чиї потреби викуплено багато кватир… То ми тут собі подумали, з усією повагою, а раптом хтось захоче паркомісце здати в оренду?
А якщо серйозно, жодна країна не повинна залишати своїх громадян живим щитом в Україні. Ми не розраховуємо на це, і навпаки вдячні людям, які своєчасно потурбувалися про себе. Вдячні усім, і тим хто свідомо виїжджає, щоб у разі чого не відтягувати на себе організаційні ресурси і не створювати додатковий хаос. І тим хто свідомо лишається, цим символічним актом стаючи поруч із нами.
Ми всі зараз завмерли, балансуючи на краю. Я особисто вірю в Україну. І вірю у те, що за будь-якого розвитку подій у нас не буде «кабульських» сцен в аеропортах, де мужчини відпихали і топтали жінок та дітей, чіплялися за шасі, тільки щоб утекти з країни. У натовпи і тисняву у пунктах територіальної самооборони вірю. У натовпи біженців у Борисполі – ні.
Тих, хто пережив чотирнадцятий в Україні, не так легко налякати. До речі, читаючи пости від наших тривожних валізок, я не можу не задатися питаннями – а чим вони займалися у 2014му? Спали? Мені здається, тоді було у разі страшніше.
Дякувати богу, панікерів у моїй бульбашці зовсім небагато, перепостами заносить. Зате велика кількість тих, хто:
- терміново скасував закордонні відрядження, і першим же рейсом летить в Україну;
- сходив на курси тактичної медицини по n-ному колу;
- похвалився новеньким карабіном (і патрончиками);
- і просто живе, планує свої робочі справи, зробивши мінімальні приготування про всяк випадок. Ну там пару каністр з бензином у гаражі поставити, витягти з антресолі і перетрясти спорядження, доки жінка не побачила те все і назад не прибрала, бо їйбо сил ніяких нема через ту купу посеред хати чіплятися. Подзвонити старим друзям і сказати, що готові… Та й усе, напевно. Ми давно готові, що ж тут панікувати.
Єдине, що мене цілком щиро дивує, - це наша зелена влада. Слухайте, ви ж плоть від плоті і викидень піару. Ви ж прийшли до влади завдяки технологіям і собаку з’їли саме на красивих відосіках і нестандартних меседжах. І тут вам на блюдечку принесли ситуацію, у якій нація мимоволі гуртується довкола лідера. Тут же рейтинг сам підросте як на дріжджах, навіть робити нічого не треба.
Ну таке, хіба зібрати своїх депутатів і проголосувати за зарплати військовим і воєнні закупівлі. Ну обрізати великі крадівництва під це діло. Ну не вилазити з Генштабу, демонструючи максимальну повагу і сприяння командуванню. Висіти на телефоні та зумі зранку до ночі, домовляючись про підтримку із західними партнерами. Дружину підвезти на курси медсестер і показати, як вона вчиться турнікети накладати. Дітей знову ж таки залишити у київській школі і ненав’язливо про це розповісти журналістам – мовляв, президент лишається зі своїми виборцями і на власному прикладі бла-бла-бла…
Здавалося б, нічого складного. Поняття не маю, чому вони цього не роблять, такий рейтинг мимо пролітає.
