Режим, що живиться апокаліпсисом
Російська Федерація більше не є державою у класичному сенсі. Вона — система самопідживлення війною. Не держава, а релігія насильства, де агресія стала єдиним способом продовження життя. Кожна війна для Москви — не криза, а форма стабільності. Не виняток, а звичний цикл. Її влада утримується не на соціальному контракті, а на постійній мобілізації страху.
Московський тип державності не виробляє енергії — він її поглинає. Йому потрібен ворог, і якщо зовнішнього ворога нема, його створять усередині. Цей механізм відточений століттями: від царських експедицій до радянських «визвольних походів» і путінських «спецоперацій». Кожна епоха — різна форма одного і того ж культу руйнування.
Сучасна Москва не просто веде війну — вона існує у війні як у звичному середовищі. Путінська модель влади тримається на постійному “надзвичайному стані”, де насильство виправдане, економіка підпорядкована армії, а суспільство приручене страхом. Війна стала не відхиленням, а системою управління.
Для режиму Путіна поразка — смерть, мир — розпад, компроміс — початок кінця. Тому вони будуть воювати, навіть якщо воювати буде нічим. Вони не вміють жити без ворога, як наркоман не вміє жити без дози. Кремль перетворив країну на величезний соціальний механізм самозбереження через війну — секту апокаліпсису, де смерть піднесена до рангу державної ідеології.
Війна як економічна модель і соціальний порядок
Для Росії війна — не катастрофа, а форма внутрішнього порядку. Коли зникає зовнішня експансія, система починає розпадатися. Війна замінила політику, і тепер економіка, пропаганда, освіта, навіть мистецтво — частини одного військового механізму.
Військовий бюджет зріс на рекордні обсяги, але головне — це структура витрат: держава фінансує війну так, ніби вона безстрокова. Цивільний сектор згортається, малі міста живуть лише за рахунок оборонних замовлень. Навіть демографія стала частиною мобілізації: народжуваність і смерті розглядають як статистику утилізації, а не як цінність.
Паралельно формується нова психологія — психологія звикання. Російське суспільство поступово вчиться не помічати війну, як хворий перестає відчувати біль. Бідність і пропаганда зробили своє: люди втратили уявлення про ціну життя. Це і є найстрашніший ресурс Путіна — суспільство, яке не реагує на смерть.
Повзуча мобілізація
Формально Кремль не оголошує “повної мобілізації”, але вона вже діє. Створено постійно діючий рекрутський конвеєр — через цифрові бази, військові реєстри, “електронні повістки”. Держава в буквальному сенсі полює на власних громадян. Замість воєнного стану — тиха система примусу, замаскована під “реформи”.
Російська економіка тим часом офіційно стала воєнною. Понад 40 % бюджету — на оборону, а решта працює на її обслуговування. Сільське господарство, транспорт, освіта, ІТ — усе інтегровано у воєнну логістику. “Мирних” галузей фактично більше не існує. Уряд, який колись управляв економікою, тепер управляє фронтом.
Мілітаризація поколінь
У школах відновлено “уроки патріотизму”, діти вчаться збирати автомати і кидати гранати. Підручники з історії знову розповідають про «загниваючий Захід» і «велич Росії». Молодь готують не мислити, а виконувати. Ця система виховує покоління, для якого війна — це норма, а смерть — соціальна функція.
Суспільство готується до тривалої епохи мобілізації, де війна — головна форма зайнятості, а фронт — єдина кар’єрна перспектива.
Механіка імперії
Москва створює свою «антицивілізаційну коаліцію» — з режимів, які, як і вона, виживають через насильство. Це асиметрична, але життєздатна структура: обмін зброєю, сировиною, людьми й політичними гарантіями.
Північна Корея постачає артилерійські снаряди й ракети, отримуючи натомість технології для своєї ядерної програми. Уперше після Холодної війни у Європі знову воює азійський диктаторський контингент — північнокорейські підрозділи в складі російських військ уже зафіксовані на кордоні.
Іран — головний технологічний донор війни. Його дрони-камікадзе стали масовою зброєю терору. Кремль платить Тегерану не лише нафтою, а й передачею технологій, фактично відкриваючи для Ірану шлях до модернізації власного ВПК.
Куба продає Росії людей — тисячі завербованих «контрактників» відправляють на фронт під виглядом трудових мігрантів. Для Гавани це гроші, для Москви — нові тіла. Людський ресурс перетворився на валюту диктатур.
Білорусь стала військовою провінцією імперії. Там розміщено склади, полігони, а тепер і тактичну ядерну зброю. Лукашенко не союзник, а намісник — формально незалежний, але фактично інтегрований у російське військове планування.
Китай — головний економічний спонсор режиму. Пекін купує дешеву нафту, постачає електроніку подвійного призначення, закриває фінансові діри санкцій. Це не дружба, а розрахунок: Москва служить для Китаю стратегічним щитом і сировинним придатком, який відтягує на себе увагу Заходу.
Лаос, Малі, Судан, Сирія — периферійні донори лояльності. Там Росія має військові бази, канали вербування, логістику для обходу санкцій. Кремль об’єднує ці режими не ресурсами, а психологією: кожен із них існує лише тому, що світ не встигає їх знищити.
Так народжується новий “інтернаціонал диктатур”: Пхеньян — Тегеран — Москва — Пекін — Мінськ. Вони не єдина армія, але єдина ідеологія — ненависть до Заходу як до самої ідеї свободи.
Завдання України — змінити саму структуру майбутнього
Україна стоїть не лише на передовій фронту — вона стоїть на передовій історії. Наше завдання — не просто вистояти. Ми маємо змінити сам принцип політичного світоустрою, де війна перестає бути професією цілих народів.
Бо сьогодні ми б’ємося не лише з армією — ми б’ємося з культурою, яка узаконила агресію як природний стан. І поки ця культура існує, будь-який новий Кремль народжуватиме нову війну.
Тому українська перемога має бути не військовим фіналом, а початком нової моделі світу. Ми маємо не просто відбити кордони, а змінити логіку історії — довести, що сила може існувати без агресії, що оборона може бути етикою, а не тільки інстинктом.
Світ, який народиться після нашої перемоги, не повинен повторювати старі помилки — не може залишити Москві право на реванш. Це не питання політики, це питання безпеки цивілізації.
Механіка розпаду імперії
Московія не впаде від санкцій чи протестів. Вона розпадеться від історичного виснаження, коли війна перестане бути вигідною навіть її елітам.
Бо імперія тримається не на патріотизмі, а на прибутку — на потоках ресурсів, грошах з енергетики, мародерстві колоній. І коли ці потоки скоротяться, система почне пожирати саму себе.
Регіони, що досі годують центр, вимагатимуть власної суб’єктності; силові еліти, які звикли до привілеїв, почнуть боротися між собою; армія, яка не виграє, втратить сакральний статус. Усе це — не романтика, а закономірність: жодна держава, що з’їдає себе зсередини, не живе довше, ніж три покоління.
На місці старої Москви постане простір, який доведеться переосмислювати — не як уламок імперії, а як політичний карантин: постімперська зона реконструкції. Цей простір потрібно буде не просто відновлювати, а дезактивовувати: позбавити від мілітарного ядра, дати право на державність поневоленим народам, повернути світ у межі правди.
