Ось вам мапа цієї ночі/цього ранку — і це не “візуалізація”, це схема терору, прокладена по нашій землі, по нашій енергетиці, по наших людях. Київ під атакою, атака триває. Уже 22 постраждалих. Екстрені відключення. На лівому березі — проблеми з водою. Область теж під ударом. І поки ви читаєте цей текст — воно ще летить.
Тепер головне питання: чому ми досі живемо так, ніби відповідь — це розкіш, а оборона — “як вийде”? Чому у нас знову “немає чим” — ні збивати масово, ні відповідати Москві так, щоб у них тремтіло небо? Бо ми воюємо не тільки з росією. Ми (не) воюємо з внутрішньою мразотою, яка за чотири роки навчилась заробляти на повітряній тривозі.Так, я кажу прямо: ми страждаємо через міндічів, цукерманів і всю цю породу “вирішал”, які перетворили війну на бізнес, а оборонку — на годівницю. Це ті, хто завжди поруч із “найкращими” контрактами, “правильними” підрядами, “секретними” закупівлями і “сакральною” фразою: «не чіпайте — війна». У них війна — ширма. У нас війна — похоронки, реанімації, темні квартали й вода “за графіком”.
Москва працює як машина терору: б’є по енергетиці, по містах, по нервовій системі країни. А ми? Ми часто відповідаємо не ракетами й системами ППО, а пресконференціями, “бордами”, красивими словами і майже релігійним очікуванням, що “якось вистоїмо”. Не вистоїмо, якщо всередині держави сидять ті, хто краде не гроші — а час, технології, виробничі темпи і нашу здатність бити у відповідь.
Бо кожен такий “міндіч” — це не просто корупціонер. Це мінус батарея ППО. Мінус боєкомплект. Мінус дрони. Мінус виробництво. Мінус модернізація. Мінус навчання. Мінус логістика. Мінус нормальна військова прийомка. Мінус якість. Мінус серійність. Мінус темп. І в підсумку — плюс прильоти, плюс постраждалі, плюс відключення, плюс вода, яка зникає з кранів, плюс “ой, не вистачило”.
Найогидніше в цій історії — не сама Москва — ворог відкритий. Найогидніше — внутрішні “менеджери війни”, які роблять так, щоб ми завжди були на крок позаду. Щоб відповідь ніколи не була сильнішою. Щоб у нас завжди було “недостатньо”. Щоб ми жили в режимі “терпимо”, а не “знищуємо”. Вони будують систему, де сильна відповідь не потрібна — бо сильна відповідь руйнує схеми. В режимі фопів з пдв, в режимі несправедливості та приниження громадян державою, на чолі якої малорос з командою квк.
Але є закон війни, який не обговорюють — його або виконують, або помирають: відповідь має бути сильнішою за напад. Завжди. Не “символічною”. Не “для галочки”. Не “щоб красиво звучало”. СИЛЬНІШОЮ. Щоб після кожної їхньої хвилі терору у них була хвиля паніки, втрат, пожеж, зупинки виробництв і страху. Щоб вони платили дорожче, ніж ми. Щоб їхня економіка задихалася швидше, ніж наші генератори.
І цього не буде, поки ми терпимо внутрішніх паразитів як норму. Поки “секретність” використовується як кляп, а не як режим. Поки “патріотизм” — це прикриття для контрактів. Поки за саботаж і розкрадання в обороні не дають так, як треба давати за удар по фронту — як за співучасть у вбивствах.
Мій висновок простий і чорний: або ми виносимо міндічів і цукерманів з оборонки, з держзакупівель, з “договорняків”, з доступу до рішень — або вони винесуть нас у темряву, у безсилля і в нескінченні “сирени як фон”. Бо коли в тебе немає чим збивати і немає чим відповідати — це не “складність війни”. Це результат управління країною як схемою.
Сьогодні Київ знову під ударом. Постраждалі, відключення, вода. І якщо комусь досі здається, що це “просто така реальність” — ні. Це наслідок того, що ми дозволили внутрішнім шакалам годуватися війною. Час закінчувати цю внутрішню окупацію.
Відповідь має бути сильнішою за напад. Інакше це не оборона. Це звикання до терору.
