"МОЗ: клуб постачальників і недоторканних" - Владислав Смірнов

Україна живе в умовах війни вже третій рік. Щодня ми отримуємо повідомлення про загиблих на фронті, про обстріли міст, про волонтерів, які витягують останнє з кишень суспільства, щоб закрити дірки у забезпеченні армії. Люди скидаються по п’ятдесят чи сто гривень на турнікети, купують бинти, оплачують тактичну медицину для підрозділів. Лікарні виживають завдяки гуманітарці, іноземним благодійним фондам та самовідданості медиків, які працюють по 24 години на добу, часто без елементарних засобів. Це — реальність більшості українців.

Але паралельно існує інша реальність. Вона захована у кабінетах, ресторанах і VIP-залах. Там немає економії, там немає злиднів. Там чиновники Міністерства охорони здоров’я їздять у Варшаву «у відрядження», бронюють номери по $1500 за ніч, купують квитки по $400 у VIP-ложі на концерти, святкують із шампанським. І головне — святкують не самі. З ними поруч сидить бізнес, який напряму заробляє на державних закупівлях ліків. Це — інша країна. Країна «своїх», де закон і війна — лише ширма.

Варшавська сцена: війна як декорація

Офіційно поїздка до Варшави мала вигляд відрядження. На паперах — ділова програма, зустрічі, робочі розмови. А насправді це перетворилося на триденний тур розкоші, що обійшовся у суму, яку волонтери збирають місяцями. Близько $20 000 пішло на концерт Арміна ван Бюрена, дорогий готель, алкогольні вечори.

Директор ДЕЦ Михайло Бабенко, його заступник Михайло Лобас і ще кілька наближених осіб жили так, ніби війни не існує. Але найбільший цинізм у тому, що в їхній компанії був бізнесмен — співвласник «Укрфармгруп» Олександр Іванов. Це не просто знайомий. Це представник компанії, яка регулярно отримує контракти на сотні мільйонів гривень у державних програмах.

Виглядає так: державний регулятор і державний підрядник проводять вихідні разом, у тому ж готелі, на тому ж концерті. Prozorro для преси, а справжні «тендерні комітети» працюють у VIP-ложах.

Ляшко: міністр чи голова клубу?

Ключова роль у цій історії належить міністру. Віктор Ляшко не може робити вигляд, що його «підставили». Він знав. Він санкціонував. Він дав службовий автомобіль з водієм, щоб делегація почувалася комфортно у Варшаві.

Цим він не просто «дозволив» поїздку. Він узаконив практику, де відрядження перетворюються на VIP-відпочинок. Міністр, який у телевізійних студіях закликає «економити кожну копійку», у реальності прикриває десятки тисяч доларів витрат на вечірки.

Тут ми бачимо Ляшка не як керівника міністерства, а як голову клубу постачальників. Його підпис і мовчазне схвалення — це сигнал: «своїм» можна все.

Клуб постачальників: механіка системи

Система працює за простим принципом. Є «свої» — і є «чужі».

 • Якщо ти «свій», тебе не чіпають. Тобі дають контракти, не ставлять зайвих питань, не перевіряють твої ціни й не помічають порушень. У тебе є прямий доступ до кабінетів МОЗ, ти можеш сісти поруч із чиновником у VIP-залі, і жодна інстанція не поставить під сумнів твої успіхи.

 • Якщо ти «чужий», то система працює проти тебе. На тебе виходять замовні журналісти з текстами про «наживу на тендерах». Твої рахунки блокують. Проти твоєї компанії відкривають кримінальні справи. Тебе тиснуть перевірками й бюрократичними пастками, щоб ти або збанкрутував, або залишив ринок.

Це не абстракція. Це відчутна практика останніх років. Волонтери, які пробували працювати у сфері медичних закупівель чесно, стикалися з кримінальним переслідуванням. Компанії, які вигравали тендери без «погодження», отримували інформаційні атаки. Одних топили замовними сюжетами на телеканалах, іншим «раптово» зупиняли виплати, третім відкривали справи, що тяглися роками.

У той самий час «свої» компанії спокійно працювали без жодних перепон. Вигравали багатомільйонні тендери, навіть якщо ціна була завищена. Отримували переваги у конкурсах, які мали бути чесними. Їздили разом із чиновниками у Варшаву й поверталися додому з відчуттям повної безкарності.

Лобас: від інсуліну до Варшави

Найяскравіший приклад — Михайло Лобас. У Черкасах він пролобіював тендер на інсулін для компанії, з якою мав прямий зв’язок. Це була не просто «корупційна схема». Це була пряма загроза для пацієнтів-діабетиків, які залежали від цього препарату.

У нормальній країні така людина мала би сісти на лаву підсудних. Але в Україні Лобас отримав підвищення. Його запросили у Державний експертний центр МОЗ. І тепер він опинився серед учасників варшавської вечірки.

Це показує логіку клубу: своїх не тільки не карають, своїх винагороджують. У цій системі навіть корупціонери перетворюються на опору. Бо саме вони знають правила гри.

Правоохоронна мовчанка

Чому ця історія не закінчилася арештами? Чому немає кримінальних проваджень?

Тому що правоохоронні органи вбудовані у ту саму систему.

 • Поліція мовчить.

 • БЕБ не бачить відмивання коштів.

 • СБУ займається телеграм-каналами, але не відрядженнями МОЗ.

 • НАБУ і САП, які створювалися як антикорупційна еліта, вдають, що нічого не сталося.

Це не байдужість і не безсилля. Це співучасть. Силові структури теж грають за правилами клубу: «своїх» не чіпати, «чужих» топити.

Подвійна країна

Ми живемо в одній країні, але ніби у двох різних світах.

В одному — фронт, де життя вимірюється хвилинами. Тил, де кожна копійка збирається на ліки. Лікарні, що рятуються волонтерською допомогою.

В іншому — чиновники МОЗ, які витрачають $20 000 на три дні розкоші у Варшаві. Бізнесмени, які п’ють із ними шампанське й отримують багатомільйонні контракти.

Ця прірва стає дедалі глибшою. І вона небезпечніша, ніж здається. Бо фронт тримається на довірі до тилу. А коли тил перетворюється на клуб для своїх, довіра руйнується.

Вирок

МОЗ у нинішньому вигляді — це не міністерство охорони здоров’я. Це клуб постачальників і недоторканних. Це орган, де:

 • міністр виступає прикривачем;

 • чиновники користуються ресурсами;

 • бізнес — партнери по ложі;

 • чесні підприємці й волонтери — мішені для переслідувань.

Це не просто корупція. Це демонтаж державності в тилу. Це приватизація інституції, яка мала б бути символом відповідальності.

І якщо суспільство проковтне навіть цю історію, ми визнаємо: держави більше немає. Є клуб. Клуб, який паразитує на війні, поки українці платять життям. І кожна хвилина його безкарності — це ще один цвях у труну держави. ДумайТе…