Академіки Російської Академії наук, що підписали лист із протестом проти спроб директора ФСБ реабілітувати організаторів репресій 30-х років - не люди, що несподівано прозріли й усвідомили наслідки путінського правління. Це члени клубу 1 липня, які і до того виступали проти спроб російської влади втручатися у наукову діяльність. До того ж - невеличка купка членів цього клубу. Дисиденти з дисидентів. Вся інша наукова і творча громадськість, всі ці мерзотники, що підтримали свого фюрера у захоплені Криму і Донбасу - мовчить, ніби нічого не сталося.
Для мене нічого нового в цьому немає. Я читав, як після хрущовської відлиги більшість її ентузіастів стала вірними брежнєвцями й не згадувала про несміливий присмак свободи. Я на власні очі бачив, як після знаменитого «листа Ніни Андрєєвої» у «Советской России» мої колеги-прихильники горбачовської перебудови на кілька тижнів перетворилися на її критиків і знову повернулися до «ідеалів» після того, як отримали відповідну вказівку з ЦК КПРС.
Проблема росіян як нації, що у всіх них - від президента до прибиральника, від академіка до таксиста - немає ніяких цінностей, ніякої моралі, ніяких завдань, крім одного - вижити. І я не буду дорікати їм за це. У жахливій державі, яка може за кілька років знищити мільйони своїх громадян і навіть за 80 років після цього вірити у доцільність такого злочину, не може бути інших завдань.
Наша складність в тому, що за сторіччя життя разом з росіянами українці успадкували у них цю єдину цінність і продовжують жити в її парадигмі, парадигмі неповаги до людини, безвідповідальності, пристосуванства й колективної брехні. Задача українського державника - не просто побудувати Україну. Ми маємо відівчити українців від необхідності виживати і дати їм можливість жити. Просто жити.
