Скажіть, ви не помічаєте як сильно ми стаємо схожі на своїх же опонентів? Дивіться самі. Їхнє лихо – проблеми їхнього життя. Наша проблема – їхнє небажання самим вирішувати їхні проблеми. Вони хочуть аби за них, у їхній країні їхні проблеми вирішив хтось – ми хочемо аби в нашій країні, наших співгромадян вирішувати в тому числі наші спільні проблеми навчив хтось. Не ми…
Правда, схоже?
Так. Наш народ саме такий, яким ми його бачимо. Таким він став не у квітні 2019 р. – він таким був завжди. У нас, патріотів-державників після Майдану та волонтерського руху виникла ілюзія ніби наші співгромадяни масово помінялися – але це неправда. Майдан і війну пройшли одиниці – більшість втомлювалася вдома на дивані. Я дуже гарно пам’ятаю, як під час боїв на Майдані, у забитій вщент міській електричці розмови про Майдан точилися переважно в стилі «От не сидиться їм вдома!» Вже повірте, війна та непопулярні реформи у всіх цих людей викликали ніяк не почуття гордості за свою країну.
Більшість українців хочуть не кипучої боротьби за переміни – вони хочуть анабіозного спокою, в якому переміни відбуваються повільно, аби вони встигали до них звикнути. Так, пересічний українець – лівота з презирством до багатіїв. Але з чого йому бути іншим? Почитайте казки які наші хрестоматії і магазини досі пропонують нашим дітям – про мудрого хлопака і тупенького пана. Послухайте про що розповідають олігархічні ЗМІ. У всіх наших співгромадян були виховання, життєвий досвід. Так, вони приречені на переміни, бо жаданого ними спокою нема ніде у світі. Питання лише – під чиїм прапором переміни відбудуться?
Чи можна їх міняти? Безумовно. Хоча б тому, що колись я сам був таким самим юнаком зі світоглядом заводського майстра – певно, ніколи я не забуду тої моральної ломки, яку переживав коли пішов працювати в бізнес. Не забуду як приходило усвідомлення, що працювати треба на результат, а не з 9-ї до 18-ї. Що тобі ніхто нічого взагалі не винний. Ніхто тобі нічого ніколи не дасть – матимеш те, що сам візьмеш. Точніше – те що сам вигризеш, бажаючих до біса.
Людей можна міняти, і доказ тому – ті самі 4,5 мільйони українців які проголосували в другому турі за Петра Порошенка. Самі себе запитайте, кандидат-мільйонер з гаслом «армія-мова-віра», який обіцяє не тони халяви а важкі але необхідні реформи (що результат дадуть лише у майбутньому) – запитайте самі себе, скільки голосів взяв би такий кандидат на виборах у 2010 р.? А у 2002-му? Порівняйте кількість підприємців в Україні у 2000-му році і нині. Процес іде повільно? Шановні, ми за 30 років пройшли шлях, на який в багатьох країн Європи уходили сторіччя.
Запропонуйте нині людям у кандидати «міцного господарника з кримінальним минулим», скільки голосів він візьме? Щось мені підказує – менше ніж Медведчук. Бо кандидатом з нарами за спиною люди вже наїлися. Кажете – не діє? Те саме буде з популістами.
Закони буття прості і безжальні. Кожна земля належить тому, кому вона потрібна. Вистоїть Україна чи ні, напряму залежить від того, чи зможуть українці в масі переключитися з ідей популістичних на ідеї державницькі. І цього ніхто не зробить замість нас. І метод такого перетворення один єдиний – говорити. Говорити, говорити і говорити. Так, всіх переконати не вдасться – це й не треба. Нам треба не 100%, нам треба 51%. А аби переконати в чомусь людей, треба перестати чекати, що ваших співгромадян, за вас, у вашій країні переконає хтось. Треба перестати нити.
Не вірите що це можливо? Тоді тікайте і рятуйтеся, ви вже програли. Та аби втекти треба теж перестати нити.
Особисто я – вірю. Поборемося. Переконаємо. Переможемо.
