Моя промова на останніх посиденьках.
– Кумедні ми люди, як я подивлюсь – що дівчата, що хлопці.
Здавалося б: якщо нам так не до вподоби Російська імперія, особливо зараз, коли вона у стані війни із нами за своє існування, ми мали б всіляко підкреслювати, що не маємо ніякого відношення до виникнення цього монстра, становлення, розвитку, піднесення, до усіх його здобутків і перемог – ні ми, ні особливо наші батьки й діди-прадіди, що це все діялося повз нас, без нас і навіть проти нас...
А що робимо ми услід за безліччю дописувачів? Ми тут розказуємо, щО зробили українці для імперії, для її виникнення й самоствердження! Ми нагадуємо насамперед собі, щО вона отримала від нашого роду. Ми починаємо із того, наприклад, що від нас московити дізнались, що можна друкувати не суцільно всі слова, а відокремлювати їх одне від одного, бо так зручніше для читання, що існує риска, яку можна ставити знаком переносу... Ми нагадуємо один одному слова царя Олександра, що Богдан поклав наріжний камінь у державну будівлю всія Росії, й додаємо на підставі всього подальшого, що такою каменюкою Україна залишалась для імперії до її напівкінця, котрий трапився 30 років тому.
Ми створили й невтомно продовжуємо безкінечну книгу обліку видатних українців – вчених, літераторів, підприємців та інших, без яких не було б Росії як імперії. Ми переконливо доводимо, що так воно й було до останнього часу. Українці створили Російську імперію. Перші – вони, за ними – німці, за німцями – це вже за радянських часів – євреї. Німці вже давно не претендують на певну частку імперського російського спадку. Євреї – теж, вони сказали: ну вас, Господь вам суддя, хай із вами залишається все наше, все, що ми створили для вас – від пісень до Бомби, – тільки відпустіть нас і забудьте про наше існування. І тільки ми, українці, ніяк не можемо забути про свій внесок. Так, він найбільшій, так, він вирішальній, так, Росія стала й називатись імперією тільки після сполучення із Україною й завдяки цьому, але невже важко зрозуміти, як недоречно цим пишатися не взагалі, а зараз?
Ми змагаємось зараз зі зброєю в руках за що? За свою незалежність. Але, зважаючи на свої імперські внески, також за ту частину імперського спадку, котру вважаємо своєю й світ це визнає. Росія воює і проти нас, і проти Заходу за сто відсотків імперського спадку, а ми… ну, не за сто, нам чужого не треба, але теж за дуже немалий відсоток. Порівняти простір, із яким Україна приєдналась до Росії, із тим, на якому вона зараз… Ми продовжуємо доводити, що російська імперія ледь не на всі сто – українське надбання і, не переводячи дихання, починаємо розказувати собі й світові, як воно, це надбання, над нами знущалось. Це теж правда, та після того самохвальства вона виглядає, погодьтесь, друзі, якось не так…
Правда полягає в тому, що ми одночасно і те й те – і творці, і жертви. Ну, так і кажіть! Наголошуйте цю подвійність, а не підкреслюйте щось одне. Якщо вже дуже хоцця займатись звинувачуваннями, то звинувачуймо обох, і руських, і себе, або не звинувачуймо нікого, а давайте казати так, як я казав колись своїм київським друзям, а вони обіцяли мене першого за це повісити. Те, що ви вважаєте історичною провиною Росії, казав, я вважаю її долею. Не провина, а доля. Те ж саме й про Україну. Не гріхи, а доля. Зараз, правда, те, що чинить Росія – це вже не доля, а злочин. Але витікає цей злочин із долі. Доля Росії спричинилась до її останнього й найбільшого злочину.
Цей злочин викликаний її потребою виживання. Росія не може існувати не в імперському стані, тобто без України. Це не зразу усвідомили усі руські. Відчували-то це усі, а масово усвідомлювати почали тільки зараз.
Ось показовий документ. Лист Lidiya Smola.
«Вчора спілкувалася з давнім приятелем. Його сестра давно живе в росії. Вона викладає у Санкт-Петербурзькому університеті. Професор, доктор фізико-математичних наук. Не вірила у "розп'ятих мальчіков", "8 лєт бомбілі Донєцк" і не була помічена в тренді "побєдобєсія". Донедавна говорила, що необхідно шукати порозуміння дипломатичним шляхом. Тому й, зі слів приятеля, він не розірвав з нею родинних стосунків. Нещодавно вона подзвонила йому і сказала: "Як ви не можете зрозуміти такої математично простої речі. Ви або будете з нами навіки, або від України залишиться випалена пустеля. Вам треба змиритися з тим, що ми вас ніколи не відпустимо. Ми не рахуватимемося з ціною, бо не можемо існувати без України. Це константа. Ми не можемо програти. Тому ви приречені..." Приятель послав її вслід за кораблем».
Цей лист важливий для майбутнього історика. Він допомагає багато що розуміти про русько-українську війну наших днів.
Найгірше, що зробилось із Україною в імперії, серед головних творців якої вона ж і була власною персоною – це зросійщення. Зросійщення майже завершилось, коли почалась українізація. Це два чуда. Перше чудо – що повністю зросійщити Україну Росія не спромоглась, хоча все було для цього, й насамперед – бажання більшості самих українців. Друге чудо – що українізація все ж таки почалась. Почалась проти волі самих українізаторів! Принаймні, багатьох із них.
…І ось тепер війна двох станів за існування. Росія – за своє існування, Україна – за своє. Різниця у тому, що Україна без Росії може існувати, що й показали останні 30 років, а Росія без України існувати не може, що й показує війна, яку вона затіяла. А вирішальною силою історія поставила третю сторону – Захід, сучасну цивілізацію. Руками й життями українців цивілізація ставить крапку в долі російської імперії й започатковує буття України як законної її, тобто цивілізації, частини.
Закінчив я свою промову російською.
Чувство наследника одинаково свойственно и русскому, и украинцу. Но в умах оно отражается по-разному. Русский и самого украинца считает своей частью наследства. Украинец русского своей частью имперского наследства не считает. Во всяком случае, пока.
Тут мої слухачі почали сміятися.
