Тож оскільки у містера Майка сім п’ятниць на тиждень, то мусимо дочекатися, коли його обіцянка стане фактом.
А поза тим, опоненти Джонсона, який ходить по лезу, пробуючи догодити Трампу і водночас перестрахуватися можливістю підтримки однопартійців Байдена та втриматися у політиці, вже натякають на цинізм та брутальність його маневрів. Позавчора високопосадовець з табору демократів Адам Сміт опублікував у The Hill колонку, в якій вдався до надзвичайно жорсткої метафори. "У найкращому випадку, якщо вони зберуть це разом (Сміт має на увазі чотири законопроєкти, подані Джонсоном у відповідь на вже ухвалений Сенатом один допомоговий документ, - авт.) — можливо, через два місяці — ми зможемо це зрозуміти, як тільки це повернеться до Сенату з усіма цими додатковими положеннями. Сенат має у них розібратися… Це фактично повільно варить Україну до смерті".
Думаю, Сміт не далекий від істини. Принаймні, навіть Володимир Зеленський, звиклий часто загортати неприємну правду у блискучі папірці,
відверто заявив, що з таким дисбалансом артилерійських снарядів та літаків, Україна не зможе довго тримати оборону. Йдеться, далебі, не про два місяці, відлік пішов на години.
Але, гадаю, гра Джонсона – це лише пазл у картині загальних настроїв, які що не день то виразніше стають домінівними серед американських та європейських політиків. Якщо раніше ми чули оптимістичну риторику про те, що у війні проти України Росія мусить програти, відтак вона трансформувалася у дивовижно-невтямливе: "У цій війні не має програти ніхто", то тепер стаємо свідками вже відвертого підштовхування Києва до "миру" з Москвою.
Знаковою у цій ситуації виглядає низка подій. Олаф Шольц, який днями побував у Пекіні, почув від тамтешнього "миротворця" Сі очікувану фразу. Китай виступає за залагодження конфлікту (у Піднебесній ніяк не назвуть війну війною), але за умови, що на глобальній конференції у Швейцарії 15-16 червня буде присутньою і Росія. Це, звісно, нонсенс – обговорювати з агресором, який вже, — нагадаю, — анексував загарбані з лютого 2022 року території, — наперед неприйнятні для нього умови повернення не тільки до кордонів 2014 року, але й у рамки міжнародного права. Або ж говорити у присутності представників воєнного злочинця способи його покарання…
Але найпрозорішим натяком на бажання союзників залатати, висловлюючись китайською "конфлікт", а насправді – загарбницьку, геноцидну війну Москви проти свого сусіда, стала публікація у Foreign Affairs. Її автори — Сем’юел Чарап та Сергій Радченко – ні сіло ні впало витягнули на світ Божий історію перемовин між делегаціями України та Росії на початку вторгнення. І повернулися до одіозного документа, знаного як Стамбульська угода, який так і не став предметом для перемовин перших осіб.
Вчасність, — це іронія, — цієї публікації у поважному виданні частково
пояснюється особою одного з авторів статті. Сем’юел Чарап – експерт RAND Corporation – авторитетної американської дослідницької установи, яка, однак, має сумнівну
дотичність до проблем війни. Найголовніше – її визнано "небажаною" у Росії, і тим більше подивування викликає присутність її експерта Чарапа серед постійних спікерів так званого
Валдайського клубу. Цей клуб є щорічним збіговиськом російських та проросійських, з дозволу сказати, інтелектуалів, і подейкують – улюбленим майданчиком Путіна для
артикуляції його макабричних ідей.
Виглядає, що автори статті з провокативним, як на нинішній контекст, заголовком "Перемовини, які могли завершити війну в Україні", намагалися додати вогню під казаном, у якому за вже згаданим висловом Адама Сміта, Україну намагаються закип’ятити.
Спроба виявилася неоковирною, бо, судячи з тексту, роздратування авторів спричинене відмовою України капітулювати та ще й, — на випадок підписання якоїсь угоди, — заручитися гарантіями потужних світових гравців. Тобто фактично суть публікації цілком перегукується з постійними мантрами Путіна про те, що, мовляв, Росія прагне миру, але ні Україна, ні Захід не чують її волань.
Чарап і Радченко направду дивуються: як так, у розпал війни, коли російські війська ще недавно були під Києвом, сторонам вдалося дійти консенсусу, а зараз ні. І ще одна деталь: мовляв, угода зірвалася лише через небажання Заходу брати на себе зобов’язання стати її гарантами.
Отакі от пристрасті, — що в американському Конгресі, що на сторінках впливових видань, що в офіційних релізах з Китаю. Додайте сюди ще "миротворчість" Ердогана, — і матимемо майже повне уявлення про те, скільки зусиль та, — відповідно, — коштів, вкладається, аби змусити Україну до перемовин. Як саркастично звучать нині запевнення союзників у тому, що Київ мусить підійти до дипломатичного розв’язання лише з позиції сильного!
Я думаю, що насправді сильними ми будемо тоді, коли нам вдасться виборсатися з пекельного окропу, затіяного політиками та політиканами з власних, точно не альтруїстичних міркувань.
Зрештою, це нам вирішувати, як діяти далі, хоча екзистенційна війна не передбачає розмаїття варіантів.
