Мало кому відомо, що ще Тарас Шевченко свого часу настраждався від блекаутів та відсутності електрики.
Зокрема, взимку 1839-го року ще молодий, 25-річний Тарас писав з Санкт-Петербургу своєму рідному братові Микиті, до села Моринці Звенигородського повіту:
"Здрастуй, мій любий брате, Микито! У нас виключили свєт, і досі - нема! І так вже двадцять п'ять років! Фактично, від мого народження... Не знаю, чи є світло у вас там, у Моринцях"...
Я цього вже не застав, бо народився при електриці. Але я ще пам'ятаю часи, коли не було ні інтернету, ні фейсбуку...
Що ми робили? - Та, в основном, - нічого... Вино пили, купалися в річці, рибу ловили, на танці ходили по виходним.
Народ тоді жив простіше, духовніше, аскетичніше й значно суровіше. За "базаром" слідив. Інакше, за якийсь неосторожний, необдуманий комент, на танцях у клубі могли так лайкнуть, що цілий тиждень на одне око не бачив... Або й на обидва
