Я не пам'ятаю, щоб вони палали все моє життя тут, на прикордонні - але останні три роки гинуть у вогні щороку.
Серпень - це вже осінь. Ще спекотні дні, але холодні ночі, якими ті бідолашні садки ледь встигають охолонути. Я дивлюсь на великі площі згарища, і в око впадають залишки життя, вцілілі стовбури, які дають надію на відродження. Черговий серпень, а для мене чергова осінь у війні. І ті яблука, якщо колись вродять - з присмаком війни. Бо кожного разу, коли робиш щось звичне, готуєш їжу, купуєш продукти, слухаєш галасливе місто, вдихаєш аромат свіжозавареної кави - десь знову гинуть люди.
Я не знаю, як це пояснити з розумінням справи - звикання? Тупий, вже не той, що розрізає навпіл, біль? Статистика? Стадія прийняття?
Як їх звали - Надія, Павло Григорович, Дмитрик, Марійка, чи ще якось?.. Які не дожили до осені. А попередні жертви не зустріли літо. Не відзначили Новий Рік. Не пережили своїх дітей. Не пішли до першого класу школи...
Гіркий серпень, який вже осінь. Як випалений садок з напівживими стовбурами, які, проте, дають надію на відродження...
