Буде гірше!
Не таємниця, що російські війська в Україні зараз мають дуже серйозну проблему з результативністю наступу. І це не про гучне «ми вже перемогли» — до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми продовжуємо вигрібати від росіян, вони щодня намагаються винести нашу критичну інфраструктуру, ми продовжуємо втрачати людей, села й міста, частина з яких перед захопленням фактично стирається з лиця землі. Але при цьому темп російського наступу став настільки низьким, що співвідношення витраченого ресурсу до отриманого результату виглядає для них дедалі гірше.
Для розуміння масштабу: за оцінкою ISW, у серпні 2026 року російські війська захопили близько 90 км² української території. У серпні 2025-го — понад 500 км². Весняно-літній наступ 2026 року не призвів ані до оперативного прориву, ані до швидкого обвалу української оборони. Reuters буквально вчора писав про загальне сповільнення російського просування, водночас українські війська повернули значні території на півночі Донеччини. Тобто росіяни продовжують рухатися вперед на окремих ділянках, але дедалі більше це нагадує надзвичайно дороге прогризання оборони, а не наступ армії, яка наближається до стратегічної перемоги.
Росіяни у відчаї? Не думаю. Та й недооцінювати їхню здатність воювати довго було б дуже нерозумно. Але у військово-політичного керівництва Росії виникає інша проблема: роками можна пояснювати, що потрібно ще трохи потерпіти, мобілізувати ще людей, витратити ще грошей, взяти ще кілька сіл — і ось тоді все нарешті посиплеться. Тільки воно не сиплеться. Продовжувати можна, але це означає й далі сточувати величезний ресурс за дуже скромний територіальний результат. Зупинитися або піти назад — означає одного дня пояснювати власному населенню, навіщо все це було.
І це населення до війни готували не один рік. Йому десятиліттями розповідали про «другу армію світу», про Росію, яка знову стала великою державою, про слабкий Захід і про Україну, яку взагалі не варто сприймати як повноцінного самостійного суб’єкта. А війна з цією «несуб’єктною» Україною триває вже дванадцятий рік — з 2014-го, а її повномасштабна фаза наближається до п’яти років. І Росія тим часом не скорочує військові витрати, а збільшує їх: у проєкті бюджету на 2027 рік видатки на військові потреби планують підняти ще приблизно на 27%.
Тому я б не відкидав сценарій, за якого Кремлю в якийсь момент знадобиться інший, значно компактніший сюжет, який можна буде продати всередині країни як перемогу. Це не прогноз нападу на конкретну державу і тим більше не твердження, що такий сценарій уже ухвалений. Але механіка російської зовнішньої політики нам добре знайома: «захист російськомовних», «утиски співвітчизників», «історична справедливість», а далі створення факту, з яким усім іншим пропонують змиритися.
І тут на фото з’являється Нарва.
Сам по собі цей допис із підписом «в районе Нарвы» нічого не доводить. Ми не знаємо ані коли зроблене фото, ані чи справді воно зроблене там. Але Нарва цікава не через одну фотографію. Це естонське місто просто на російському кордоні, де за міською статистикою 2023 року близько 85% населення становили етнічні росіяни. На початок 2024 року 34% мешканців мали російське громадянство, ще 13% — невизначене громадянство. При цьому Росія буквально через річку. Тобто набір вихідних умов для традиційної російської пропагандистської історії там справді існує.
Але є принципова різниця: Естонія — не Україна 2014 року. Естонія є членом НАТО, на її території перебувають союзні війська, а естонська влада сама публічно заявляє, що сценарій «Нарва наступна» вважає малоймовірним саме через готовність держави та Альянсу. Це важлива поправка, бо членство в НАТО — точно не «плацебо». Воно радикально змінює ціну будь-якої спроби військової авантюри.
Водночас це не означає, що кордон НАТО є якоюсь магічною стіною, до якої Росія навіть не наближається. У грудні 2025 року російські прикордонники незаконно перетнули контрольну лінію на річці Нарва. 1 вересня цього року російські дрони зайшли в повітряний простір Естонії, після чого в повітря підняли винищувачі місії НАТО Baltic Air Policing. Це ще не напад на НАТО, але цілком реальні епізоди перевірки кордонів, реакції та готовності.
Тому фраза «Європі потрібно готуватися» сьогодні звучить дещо дивно. Її потрібно було говорити у 2014 році, коли Росія захопила Крим і почалася війна на Донбасі. Власне, ми її й говорили. Просто значній частині Європи дуже хотілося вірити, що це локальна українська проблема, яку можна загорнути в Мінські угоди, продовжити торгувати з Росією і повернутися до звичного життя.
Не вийшло.
Через дванадцять років після початку війни питання вже не в тому, чи потрібно Європі готуватися. Вона повинна бути готовою зараз. Це не означає, що завтра Росія піде на Нарву, післязавтра на Латвію, а в п’ятницю на Польщу. Може не піти взагалі, і саме достатня готовність робить такий сценарій менш імовірним. Але світ, у якому європейські держави могли дозволити собі виходити з припущення, що велика війна — це щось із підручника історії, закінчився не у 2022-му. Він закінчився у 2014 році. Просто не всі це тоді помітили.
Буде гірше. І найгірше, що можна зараз зробити, — знову переконати себе, що цього разу точно пронесе.
