"Не рубаймо пальців…" - Ігор Гулик

"Не рубаймо пальців…" - Ігор Гулик

Я не надто схильний до моралізаторства, тим паче продукування рецептів "правильного" життя чи поведінки.

Але мене часто діймає "непозбавна бентега" від того, над чим б'ється українська спільнота, зазвичай чублячись поміж собою через дрібниці або ж якісь маргінальні речі, не варті виїденого яйця.

Усі ці "потапи", "поворознюки", "арестовичі" та інші генератори подразників, не кажучи вже про часті, аж занадто, вибрики, здавалося б, поважних осіб, наділених владою та повноваженнями, — затуманюють виднокола, применшують головне, маргіналізують реальні проблеми, над якими варто було б працювати і які доведеться, — рано чи пізно, — розв'язувати.

Сьогодні ми згадуємо Героїв Небесної Сотні, — людей, які, мабуть (це моє припущення), не мали часу на "срачі" довкола того, де було їхнє місце тієї лютої зими 2014-го. Ми, мабуть, і не замислюємося над тим, — час бере своє, війна з Росією збирає нове криваве жниво, — але саме ці люди (вже ангели) реально були першими жертвами того, що ми нині називаємо глобальним протистоянням демократії та диктатури. І уявімо собі, якби тоді здорова частина суспільства витрачала дорогий час на "дискусії" з Антимайданом, — покидьками, люмпенами, якби ми волали до їхніх спотворених алкоголем та російською пропагандою мізків, якби рвали на собі сорочки, прагнучи переконати цих людей у вищих матеріях, особливо у потребі свободи… Чи переможним був би Майдан? Чи революція була б справді Революцією Гідності?

Уявімо собі, якби тоді здорова частина суспільства витрачала дорогий час на "дискусії" з Антимайданом, — покидьками, люмпенами, якби ми волали до їхніх спотворених алкоголем та російською пропагандою мізків, якби рвали на собі сорочки, прагнучи переконати цих людей у вищих матеріях, особливо у потребі свободи… Чи переможним був би Майдан? Чи революція була б справді Революцією Гідності?

Є чудова стрічка "Банші Інішерина", відзнята Мартіном МакДоною за власним сценарієм. Далека Ірландія, початок 20-х років минулого століття, забутий Богом острів. Двоє друзів, які раптом стали непримиренними, кровними ворогами. Без жодних на те причин, просто один чомусь несамовито запраг спокою, а його приятель наполегливо його руйнував, бажаючи таки знайти джерела гіпертрофованої й непоясненної ворожнечі.

Український читач, можливо, угледить ці причини – війна. Але війна – далеко, "на материку", до Інішерина долинають лише глухі звуки канонади, і на пустельному пляжі острова те, що коїться там, в епіцентрі конфлікту, видається якимось маревом, поганим сном. Та й герої — Колм Доерті й Патрік Салліван рідко згадують у своїх діалогах війну. Але справжня війна – кривава – точиться між ними. Настільки кривава, що скрипаль Колм зважується рубати власні пальці, аби довести опонентові свою правоту.

Отак і ми, у мирних містах (хоча, звісно, у цій війні важко знайти цілком безпечну, гарантовану від ворожих ракет локацію), "рубаємося" у соцмережах (Богу дякувати, не до крові). Упевнений, коли б у розпалі суперечок і фейсбучних боїв запитати клавіатурних вояк про причини їх злості, — навряд чи вони б зуміли відповісти більш- менш втямливо. Зазвичай, працює зовнішній подразник – "банші" (з шотландсько-ірландського фольклору – відьми, що пророкують смерть), - усі ці інфлюенсери, "лідери громадської думки", "казкарі" та провидці. Так, звісно, вони – не розпатлана, зодягнена у якусь подобу одежі місис Маккормік з фільму. Навпаки – респектабельні, щойно з барбершопу, зліплені іміджмейкерами "всезнайки".

Працює зовнішній подразник – "банші" (з шотландсько-ірландського фольклору – відьми, що пророкують смерть), - усі ці інфлюенсери, "лідери громадської думки", "казкарі" та провидці. Так, звісно, вони – не розпатлана, зодягнена у якусь подобу одежі місис Маккормік з фільму. Навпаки – респектабельні, щойно з барбершопу, зліплені іміджмейкерами "всезнайки"

Вони грають на наших з вами страхах, хоча, якщо добре поміркувати, то що ще може нас перелякати після року війни, ракетного терору, геноциду та дикості загарбників? А незабаром, щойно випаде нагода, спробують монетизувати свою сумнівну славу у політичні бонуси.

Насправді ж сучасні "банші" – примітивні провокатори, що з усіх сил пнуться збити фокус суспільства з найважливішого: вороги – там, "за порєбріком". Це Росія, а не сусід, що думає по-іншому, ніж ми, розв'язала брутальну війну проти України. Це Путін і його зграя винні у тому, що в наших оселях нема світла, і аж ніяк не електрик Петро/Іван, і не обленерго.

І саме вони, припускаю, подумки повторюють майже фінальну репліку Патріка. Коли вже безпалий, розчавлений музика Колм каже, дивлячись на материк, що війна, мабуть, закінчиться, Патрік по-філософськи відповідає: "Мабуть, ні, не закінчиться. А, може, це й на краще"…

"Банші" завжди були й будуть. Але є ми, люди свідомі обов'язку і мети. Люди, які бачили й пережили значно більше, аніж солодкоголосі або зловісні "пророки". Тож не рубаймо власних пальців. Вони нам ще знадобляться: і для того, аби нищити справжніх ворогів, і для нових, ще не написаних мелодій.