Вчора було засідання Ради і воно мене вразило… Вразило те, які ми різні. Ні, не фракції. А ті, хто бачив війну на власні очі і хто її пересидів «десь»…
Мене вразило, як під час обговорення постанови із визнанням цієї війни геноцидом українського народу, багато колег не просто не слухали обговорення та виступи. Вони вирішували як «завезти машини і вивезти зерно»…
Вирішували настільки голосно, що, наприклад, зовсім не чули, як Виктор Бондарь розказував реальні історії про розстріли у Бучі та Гостомелі. Історії реальних людей, які він знає, бо всі ці дні був тут і з людьми…
Я точно можу багато годин говорити з Иван Юнаков, який вийшов з окупації, з Iryna Gerashchenko, з якою ми об’їздили зруйновані села і раділи та плакали там з людьми одночасно, з Geo Leros… Але я не знаю, про що говорити з тими, кого привезли якимись спец рейсами і вже повезли назад.
Повірте, я не применшую роботи нікого. Ні тих, хто в Європі зустрічався з парламентарями, ні тих, хто волонтерив на Західній Україні. Ні. Просто ми різні. Від травм і болю, від очей людей, що вийшли з Ірпеня і Бучі під обстрілами, від сліз тих, хто втратив рідних. І я не знаю, чи зникнуть деякі картинки з пам’яті бодай колись…
І так, я впевнена: після війни парламент, якому не цікаво обговорення Геноциду, обговорення глибинних причин цієї війни, має піти в небуття.
Будуть нові вибори. І нова Рада. Напевно, вона буде значно більш мілітарною. Але в ній буде точно багато людей, які пропустили цю війну крізь своє серце і душу. І тих, які виявилися в ній Героями.
Бо це час такого болю, коли фальш відчувається за кілометр. І коли очі, погляд, обійми і спільні сльози вартують значно більше, аніж полум’яні промови… І безперечно це час подвигів. На полі бою. Не в ФБ. Але вони мають стати відомими…
Будемо сподіватися, що з цим відчуттям у серці буде і більше справедливих рішень…
Радісних і красивих фоток тут не буде. Всі красиві фото зараз - з Донбасу, з під Харкова і з під Херсону. Там зараз бється серце України і вирішується наша доля. Я так відчуваю…
