Чому внесок українців в розбудову ворожої імперії був помітним і визначальним.
В День Соборності України, 22 січня, президент Зеленський видав указ про історично населені українцями території Росії. Мова йде передусім про Кубань, Стародубщину, Північну та Східну Слобожанщину в межах сучасних Краснодарського краю, Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської та Ростовської областей РФ.
В мережі вже встигли подекуди охрестити цей документ "чистим піаром", а даремно. Як на мене, це один з найважливіших і найактуальніших документів, що має і мусить мати якщо й не епохальне, то величезне значення. Це – не ритуал, це – акт прямої дії!
Щобільше, якби існував якийсь рейтинг всіх президентських указів, то я б віддав цьому указу "про наші землі" одне з перших місць. І насправді дуже прикро й шкода, що він з’явився лише зараз – на 33-му році незалежності України і на другому році великої війни.
На сьогодні етнічні українці в Росії становлять найбільшу українську діаспору в світі. Відповідно до перепису населення 2010 року, на території РФ мешкає близько 2 мільйонів українців. Це третя за величиною етнічна група в РФ (після самих росіян і татар). І ці люди за українців фактично ніде й ніким ніколи не рахувалися.
А якщо взяти історію, і внесок українців в розбудову ворожої імперії, то ця участь буде ще більш помітною й визначальною. Культура і наука, космос і мистецтво, освіта, державне управління і військова справа – все це значною мірою створене українцями. Сергій Корольов і Микола Гоголь, Архип Куїнджі та Ілля Рєпін, Брежнєв і Хрущов, маршали Гречко і Тимошенко, Малевич і Зощенко, Мечников і Терещенко, Айвазовський і, зрештою, навіть Антон Чехов, який сам себе записав в українці…
Вам не здається, що за такого представництва ми маємо законне право на свою велику частку імперії? Це ж наше все! Бо навіть і саму ідею тієї імперії приніс якось цареві Петру не хто інший, як ректор Київської академії Феофан Прокопович!
Росія зробила із захисту етнічних росіян за кордоном цілу державну політику. Вся її агресивна ідеологія на цьому збудована. А ми за 30 з лишнім років незалежності не спромоглися українізувати навіть Крим з Донбасом. Все боялися та остерігалися. Все нам було "невдобно", бо "що люди скажуть?"
Та що вже говорити про той Крим, коли навіть у моїх рідних Черкасах, в регіоні, що дав Україні Тараса Шевченка і В’ячеслава Чорновола, Михайла Драй-Хмару і Нечуя-Левицького, ще якісь десять років тому було доволі непросто почути українську мову. Промислові гіганти Черкас "Азот" і "Хімволокно" як базові підприємства регіону були окуповані пролетарями з Великоросії, і вони ж диктували культуру та спосіб побутування в самісінькому центрі України.
Ми не вміли захищати українців в Україні, що вже там казати за якісь діаспори!
Тепер ми нарешті наважуємося говорити про те, що ще вчора вважалося "первородним гріхом". Ми є українці, ми є Україна, у нас є свої інтереси, свої пріоритети, своя історична доля. Треба було аби трапилася ціла велика війна, аби ми заговорили саме в такій риториці.
Тому, повторюю, цей указ і така державна політика – дуже важливі!
Формально і юридично з’явилася нова візія, з’явилася нова перспектива і нова спільнота, з’явилася "Україна поза Україною". З’явилася нова підступна ідея: ми мусимо захистити українців в імперії, бо не виключаємо (і цього сподіваємося), що ця імперія невдовзі припинить своє існування. І воно працює. Те, як вчора палали всі російські пабліки, свідчить, що воно їх чіпляє. Хай чіпляє, то – на добре!
Звісно, коли ми сьогодні говоримо про українців в Росії, то постає питання (даруйте за некоректність поняття) – про якість, а не кількість українців. Бо коли ми намагаємося згадати "видатних українців" сучасної Росії, то на думку спадають хіба що такі, як Валентина Матвієнко, Григорій Явлінський, Анатолій Тимощук, Наташа Корольова або ж навіть міністр Шойгу (з українською метрикою по матері, хрещений в українському Луганську). Але то – така справа. Мусимо мислити сьогодні категоріями, а не персоналіями. Це проєкт глобальної дії!
І якщо сьогодні в соцмережах люди радо носяться з картами початку XX століття, на яких Україні належать і Кубань, і Курськ з Білгородщиною, то – не в картах річ. Території – то наживне. Та й не є території самі по собі великою цінністю для сучасного світу.
Нам цікавий маніпулятивний потенціал цієї справи. Хай бояться й тривожаться. Хай відчувають, що є десь там "Зелений клин", що може стати справжнім клином в тілі невиліковно хворої псевдоімперії. Хай остерігаються, що десь у Нечорнозем’ї згадують про Степана Бандеру. Хай знають, що потяги іноді сходять з рейок, на нафтобазах виникають великі пожежі та трапляються вибухи на складах безпілотників. Ігнорувати ці небезпеки вже не можна, і Ілля Ківа тому свідок.
Одна з найбільших трагедій України полягає в тому, що цілими століттями люди боялися бути українцями. Це було небезпечно. А окрім того, ми не мали права назвати ворога нашого справжнім ім’ям його… Дуже важко здолати ворога, якого не можеш навіть назвати. Тепер можемо!
Ще в шкільні роки я вперше потрапив на екскурсію у Києво-Печерську лавру. Дальні й Ближні печери. З великим подивом побачив там святі мощі чоловіка, який був намальований у мене вдома на килимі. Він сидів на коні, і прикладав руку до чола свого… Ілля Муромець…
"Русскій билінний ґєрой"…
І Ілля Муромець, який формально жодного стосунку до Росії ніколи не мав, і сама Лавра, що віками перебувала в руках московської церкви… Все це наше, все це – українське! Зрештою, як і Кубань з Курськом… На все свій час!
