"Не вірю в силу слова я, а вірю в силу пі..." - Валерій Пекар

"Не вірю в силу слова я, а вірю в силу пі..." - Валерій Пекар

Якщо всі вже висловилися про переговори, то можна вже мені? Я довго чекав, поки до мене дійде черга.

Епіграфом до свого посту я хочу взяти цитату відомого класика сучасної української літератури Леся Подерв`янського «Не вірю в силу слова я, а вірю в силу пі%#@лєй!»

Ми маємо справу з супротивником, який завжди чхав на будь-які домовленості, а будь-які договори використовував у нужнику. Історію цього питання можна вивчати починаючи з Переяславської угоди й аж до Будапештського меморандуму. Герман Пірчнер у своїй книзі «Після путіна» (раджу!) наводить дані аналізу Американської ради із зовнішньої політики: станом на 2018 рік із 58 ключових міжнародних договорів, підписаних РФ, вона порушувала 36.

РФ у міжнародних відносинах є правонаступником СРСР і дотримується простого принципу: чогось варта лише сила, а договори не варті нічого, вони є самозаспокоєнням слабаків. (До речі, всі розмови про «зниження інтенсивності військових дій», як ви розумієте, швидко виявилися брехнею, а «відведення» — перегрупуванням. Не вірте дипломатам РФ. Ніколи. Будь ласка.)

І ще одне: імперія завжди повертається для того, щоб нанести удар у спину. The Empire strikes back. Перша російсько-чеченська війна завершилася Хасав’юртівськими угодами для того, щоб імперія накопичила сили для Другої російсько-чеченської війни. (Не вірте договорам з РФ. Ніколи. Будь ласка.)

Тому, шановні друзі й недрузі, прошу запам’ятати, щоб не довелося за кілька днів знову повторювати: основний переговорний процес — це той, які ведуть Збройні сили України, а основним переговорником з нашого боку є звитяжні бійці всіх видів і родів військ. І вони ж формують порядок денний всіх інших переговорних майданчиків. Дипломатія важлива, але вона виконує функцію допоміжного роду військ, на кшталт прикриття з повітря (так само як кібервійська, якщо дозволите мені метафору, прикривають фронт з-під землі).

А що ж тоді відбувалося у Стамбулі? В чому сенс тих переговорів?

По-перше, зазначу, що реальні переговори починаються тоді, коли сторони мають точки перетину своїх окреслених позицій. Наприклад, ви на турецькому базарі торгуєтеся за щось і готові заплатити 100 євро, а продавець хоче 10.000 євро. Це вже переговори: у вас є точка перетину, адже теоретично ви готові купити, а він готовий продати, справа лише в ціні. Але якщо ви хочете купити його будинок, а він готовий продати лише килим, то переговорів не буде, хоч би скільки чаю ви не випили разом.

Українська позиція на переговорах починається з безумовного виведення російських військ. Російська позиція на переговорах починається з безумовної відмови від виведення військ. Все, приїхали, далі говорити нема про що. Доля ОРДЛО, Криму, НАТО та планети Марс може обговорюватися скільки завгодно, але це не має жодного сенсу — позиції сторін не мають точки перетину.

Нагадаю слова нашої великої землячки Ґолди Меїр: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів.»

Навіщо тоді це все?

Бо за переговорами спостерігають. РФ хоче створити у Заходу враження своєї готовності до переговорів, щоб призупинити впровадження санкцій, а також виграти час, щоб зібрати оперативний резерв, перегрупуватися, перекинути війська на ділянки майбутніх основних ударів. Україна також має брати участь у переговорному процесі, щоб не отримати звинувачення у відмові від переговорів. А Захід наполягає на переговорах, бо хоче, щоб все це закінчилося, і світ повернувся до попереднього способу життя, business as usual (спойлер: цього не буде).

Але є ще дві авдиторії, які спостерігають за переговорами, — внутрішня російська й внутрішня українська. Адже все це відбувається не у ХХ, а у ХХІ сторіччі, в епоху постмодерну, коли другим головним фронтом є свідомість громадян воюючих (і невоюючих) країн.

Реакція російського суспільства на переговори наповнює мене радістю. Оскільки вони вважають будь-які переговори шляхом слабаків, для них початок переговорів — це публічне визнання слабкості їхньої країни. А значить, що або їхній лідер слабкий і варто його поміняти (згадайте: у «червоній» управлінській культурі лідер помиляється лише один раз), або ж його підставили й обманули (значить, треба знайти й знешкодити зрадників). Зараз там реально почало палати. Гори, гори ясно.

Реакція українського суспільства на переговори наповнює мене сумом. Лише кілька днів тому у сценарному аналізі (див. перший коментар, наприкінці статті) ми передбачали подібну ситуацію й намагалися їй запобігти. На жаль, сталося, як передбачалося.

Освічені та розумні люди, по-перше, наробили логічних помилок, яких вчать не робити на першому курсі (див. другий коментар). По-друге, забули Конституцію. Коли я читаю, що «Подоляк остаточно злив Крим», то у мене виникає десяток запитань, з яких найперше: чи може Подоляк злити Крим? Чи може набрати чинності міжнародний договір, якщо він укладений не за конституційною процедурою? Чи можуть очільники української держави зробити щось, що було би категорично неприйнятним для більшості громадян?

Будь-які результати переговорів мають бути акцептовані вищою владою країни. В РФ це путін — йому доповідають, і він погоджується чи ні. В Україні це український народ. Дякувати Богу, це не лише слова Конституції, а факт життя.

Але.

Це війна систем, і тут хто перший «посипався», той програв. Якщо першим посиплеться російське суспільство — вони програли (спойлер: так і буде). Наше завдання полягає в тому, щоб не посипатися самим (знову див. перший коментар). Вони будуть розгойдувати нас. А ми будемо розгойдувати їх. У кого першого запаморочиться голова, той програв. Ваш найперший внесок у справу нашої перемоги — не дати себе розхитати.

Зверніть увагу: я не проголошую довіру нашим переговорникам чи політичним лідерам. Я не довіряю жодним персоналіям (окрім друзів). Перемогу забезпечують не персоналії, а інституції. Я довіряю Збройним силам, які визначають порядок денний переговорів, та Конституції України, яка визначає порядок закріплення їхніх результатів.

Бурхлива реакція на переговори — це частина стресу, викликаного переходом на повільний час (див. третій коментар). Тому, якщо хочеться заволати «нас зливають!» чи «зрада!», спочатку треба видихнути і подивитися на небо, а потім пригадати, що основний переговорник — Збройні сили України, і ситуація на тих основних переговорах змінюється щодня.

Важливе поле бою — свідомість, і на ньому кожен і кожна відповідає за захист свого маленького клаптика, щоб на нього не ступила ворожа нога.