ДУМА ПРО ЙОЛКУ
В одного багатого чоловіка добре вродила нива. 17 І міркував він сам собі: що мені робити? Немає куди мені зібрати плодів моїх. 18 І сказав: ось що зроблю – зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє. 19 І скажу душі моїй: душе, багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. 20 Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти наготував? 21 Так буває з тим, хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє. (Лк. 12.16-1)
Ми всі зараз можемо сказати, що ця притча не про нас, не такі ми вже й багаті, хоч і не настільки зубожілі як зеленодранці. Насправді ні. Ця притча про кожного з нас.
П’ять минулих років ми постійно багатіли, якщо не матеріально, то по-іншому. Ми набирали авторитет як держава, ми розбудовувалися, ми закладу вали підвалини нового, кращого, і в матеріальному сенсі теж, життя. Але потім сталася зелена катастрофа. Чому? А тому, що ми вважали, що ті чудеса, ті неймовірні перемоги, котрі відбувалися, ставалися самі собою. Насправді ні.
Всі попередні роки Бог ніс нас на руках та допомагав в усьому. Перемагати на війні, реформувати державу, розбудовувати Незалежність, зміцнювати суверенітет, отримати Томос.
Зараз ми плачемо та волаємо про те, як же можна було так швидко змарнувати все? А так стається тому, що ми чомусь почали вважати себе дуже багатими. Насправді ні. Не такі ми вже, як виявляється, були багаті, нас можна досить легко розвернути в зад тайожному союзу.
Перспективи в нас не найкращі. Але. Є одне важливе але навіть тоді, коли все дуже погано. Для Господа Бога немає нічого неможливого. Він може не тільки повернути нам гідність та перспективи, але й дати поштовх для того, щоби ми насправді розквітли, та стали вже нарешті тими, ким він нас бачить – домінуючою нацією Європи.
Для цього потрібно небагато. Уповати на нього, та не скиглити, робити все, залежне від нас, щоби витравити з нашого дому зелену плісняву.
Готувати йолку.
