Одна з найулюбленіших цитат Ніцше:
"Якщо ви хочете високо піднятися, користуйтеся власними ногами. Не дозволяйте нести себе, не сідайте на чужі плечі і голови."
Якщо і вам це близьке, то тоді зрозуміло, чому ми з вами, однодумці, так прискіпливо відносимося до політики та тих, кого обираємо. Чому так болісно сприймаємо несправжніх, в якій би галузі вони не були. Бо людина, яка не пройшла самостійно свій шлях, як ми, як ви і я, навряд чи буде близька нам за цінностями, за цілями, за методами та за рівнем.
Років 15 тому я ще вважала, що моє несприйняття людей, яким все дістається запросто, які отримують блага цивілізації через якісь такі "мутки", "договірняки", знайомства тощо - це така погана річ, як моя до них заздрість. Який сором... (Думала я). Але ж як можна заздрити тому, що людина не має змоги проходити випробовування, пізнаючи себе, шукаючи в собі друге дихання, а значить на фініші хтось з нас буде, може, й багатший, знаменитіший (кому це потрібно?), а хтось сильніший. Бо пройшов свій шлях сам, часто важкими кроками. Крок вперед, впав, піднявся, два кроки вперед...
Я прибічниця вивчення себе самих, пізнання себе самих. Своїх сильних та слабких сторін. Коли ти знаєш себе, розумієш себе - ти безумовно сильніший за "везунчиків", бо покладаєшся зовсім не на везіння. Не на знайомства. Не на те, що тебе хтось винесе на своїх плечах. А на більш серйозні речі. Як-то вміння, знання, силу волі, наполегливість.
І коли падаєш, то підіймаєшся як мінімум цілим та неушкодженим. Як максимум - ще сильнішим.
Мирного вам вечора, друзі.
