Дехто пише, що тепер це тупик. Що він втратив економічну привабливість. Що він небезпечний для студентів. Що тут діти навчаються в підземці, а повітряна тривога оголошується вже після прильотів. І якщо раніше ми годували себе самі, і мали зайві гроші, щоб віддати в бюджет країни - то тепер навіть за умов химерного хиткого миру ми можемо не відродитися. Величезний ринок Барабашово вмер - це я бачу з 2014 року, бо спочатку вмер струмок покупців з Донбасу, а зрештою (і слава Богу) з рашки.
Один з військових сказав, що тут люди більш сконцентровані. Менш розслаблені. Живуть на адреналіні. Можливо, зараз відбувається перетасовка карт в колоді, щодо вибору людей. Всі пошматовані емоційно, багато хто втратив рідних, тисячі мають птср від пережитого. Але я особисто витримала на заході нашої країни лише 2,5 місяці. Не тому, що там погано - а тому, що тягне назад. З неймовірною силою тягне назад.
І ця сконцентрованість, зосередженість, цей ризик, цей виклик, зрештою, цей характер величезного травмованого міста, ця загальна суворість, цей загальний фон - все це притягує одних людей, і виштовхує інших.
Так живуть міста Ізраїлю - Ашкелон, Ашдод. Так живуть прикордонні міста Південної Кореї. Так живуть люди в ризикованих куточках планети, і я за власним досвідом можу сказати - живемо. Не очікуємо жити - живемо. Не всі. Але ж повторююсь, війна сортує. Жодної критики тих, хто виїхав - не шукайте, її тут немає. Це лише мої суб'єктивні відчуття щодо того, де моє особисте місце. Не чиєсь - моє. І кожен вирішує для себе, де він відчуває себе комфортно. Якщо хтось з коментаторів вирішить обуритися - поверніться до цих рядків.
Я не хочу визнавати, що це якийсь тупик. Взагалі, раніше це був прохідний двір для росіян, що не було кращим для нас рішенням - ось що така ситуація наробила... Але й сидіти рівно на п'ятій точці під обстрілами - теж позиція "терпіли".
Тому з цього міста треба бити. І бити боляче.
По-перше, бути тим, кого б'ють - гірше. Ми, звісно, на ранок після кожного прильоту підчищаємо, потім за можливості відбудовуємо, але що ж це за день сурка?
По-друге, з будь-якого кола треба завжди вириватися. Чого би це не стосувалося. "Нас бьют - мы лєтаєм" - це про росіян. Де вони там літають, в яких рожевих мріях - нас не цікавить. Навіть білоруські мітинги, в носочках на лавочках, згадую. Ні, українці - це про конкретні дії. Нас б'ють - ми у відповідь рвемо Бєлгород. Заслужено рвемо.
По-третє, перетворення на військове місто, на місто-удар, на місто-кулак - це дає кращі перспективи, ніж перетворення на місто -тупик.
Раніше росіяни до нас, тепер нам треба до росіян. Є нащо, є за чим, є для чого.
Так, наївний жіночий допис, людини, яка дуже любить Харків, і яка дуже зла на росіян. Але насправді аналізую, що ж було для нас краще - бути хабом для росіян, які приїздили за одягом, ковбасою, розвагами, та навіть купували тут квартири - або бути тими, хто поставить їх на місце. Бути відкритими воротами для ворога, який всі попередні роки руйнував нашу державність - або не бути. Вже, сподіваюсь, ніколи.
І ніякого тупика, в жодному разі.
