Ходить гарбуз по городу та питає свого роду (с)
Зараз, коли у повітрі дзвенять наші нерви, мороз та казка Коляди, а свічки на столі символізують боротьбу з темрявою, відключення електрики та нашу потужну незламність, бо з потужним захистом ТЕЦ якось не склалося, все ж таки хочеться чогось доброго та теплого. путін не вмирає, росія хоч й розвалюється, але не так швидко, як нам би хотілося, тому з теплого в мене допис про нематеріальну спадщину Сходу України.
Як на мене самий раз про це написати, бо мрії, що ми колись повернемося в наш край тануть, як крижанки на сонці.
Крижанки – це моя бабуся називала бурульки, “сосульки” російською. За слово «сосульки» можна було отримати віником, а на бурульки баба казала «то в носі твоєму бурульки, я ж казала гуляти лише годину й у кучугури не лізти».
В кучугури ми лізли, з териконіка на клейонці каталися, халабуди з снігу будували й додому приходили крижані, змерзлі з бурульками у носі, баба ойкала, поїла чаєм з чабрецем та давали дихати вареною мундеркою, яку потім, як подихав, можна було їсти мокаючи у олію з сіллю та часником.
Я ось зараз багато записую своїх спогадів, й вам мої дорогі земляки рекомендую це зробити. Бо це єдина спадщина, яку ми залишимо дітям.
В багатьох українців не має матеріальної спадщини, тому у спадок дітям ми залишимо не родинні альбоми у родинних будинках, бо вони навряд чи дочекаються нас в окупованих росією містах, не родинні прикраси, бо пограбованим поколінням вже й нічого залишати- саме спогади стануть нашою спадщиною, яку ми зможемо передати поколінням.
Зникають на Луганщини та Донеччини не тільки люди, міста, а й заповідники, рослини й звіри, розкрадені археологічні знахідки, знищено пласт культури, національної пам’яті, ужиткові ремесла…
Список знищеного росією, того, що там було споконвіку, було невід’ємною частиною побуту, життя, культури – дуже великий. Писанки, вишивка, гончарство, лозоплетіння, це лише доля від знищеного, заміненого на лапті та балалайку.
Тому дуже хочу написати серію дописів, як східняки все своє життя були Україною. Бо у 2014 –му році на забаганку росіє вдало запустили наратив – «там усі сепари» та «Донбас ніколи не був українським». Сперечатися з цим було небезпечно й тут, й там, тому більшість зціпило зуби, похилило голову й занурилося у своє «переселення».
А України на Сході було багато. Тому хочу написати про це, згадати усі наші скарби у вигляді нематеріальних культурних цінностей, але без офіційного сухого тексту. З офіційного про нематеріальну спадщину Донеччини та Луганщини ви можете знайти в інтернеті купу наукових цікавостей.
Я хочу написати зі своїх спогадів, почуттів, смакової пам’яті, з розповідей бабусі та дідуся, з того що в нас було вдома чи я бачила за своє життя. То щось воно співпадає з загальним, щось ні, бо Схід України різний. Можливо ці спогади та ті об’єкти нематеріальної спадщини про які я буду писати були цінними на Луганщині, але не цінними на Донеччині, можливо вони є цінними в інших куточках України, а можливо вони там взагалі не використовувалися чи використовувалися зовсім по іншому й ніколи не буди нематеріальною культурною спадщиною – це нормально, це означає, що українська автентика вона існувала й подорожувала країною, ставала часткою життя якоїсь громади або йшла далі.
Не все про що я напишу- історики та етнографи одразу збудяться- можна назвати чи поставити у ряд з нематеріальною спадщиною, бо є певні умови, обриси того, що це є. Але хто, як не ми, постійно виходить за рамки умовностей, намагаючись вижити у цьому світі. Тому, обґрунтую свій допис- це моя нематеріальна спадщина, яку я хочу зберегти.
Для тих, хто не розуміє про що я, нагадаю, нематеріальна спадщина – це живі форми культури: усні традиції, обряди, свята, виконавське мистецтво, знання, навички, пов’язані з природою та ремеслами, що передаються від покоління до покоління і формують ідентичність спільноти, наприклад, писанкарство, козацькі пісні, Петриківський розпис чи культура українського борщу.
Прикордоння Луганщини, самий краєчок України- ось де я жила. Місто Довжанськ (Свердловськ), Луганська область. Саме сюди переїхали з Полтавщини у пошуках заробітків мої баба з дідом зі своїми дітьми, так щоб діти мали шанс на кращу долю, що тоді давало отримання паспорту. То у паспорті бабусі, дідуся та їх дітей, тобто моєї матері та її братів місце народження- село Велика Будаківка, Полтавська область.
О, найкраща економіка срср, яка давала людям дешевий цукор, хліб, молоко, ковбасу та овочі будувалася без урахування зарплатні селян, тих, хто усе це вирощував.
В срср колгоспники працювали не за зарплату, а за так звані трудодні — умовні одиниці обліку праці. Як казала баба- палички, які перетворювалися на хрестики.
До 1974 року колгоспники не мали права на отримання паспортів, не могли вільно виїхати з села й були фактично прив’язані до землі, як кріпаки. Не маючи зарплати, вони не обтяжували державу витратами, тому держава давала містянам дешеву їжу, бо ж «дбала».
День важкої роботи в полі чи на фермі перетворювався на паличку в зошиті, яка не означала нічого. Просто паличка, патичок. Наприкінці року, після виконання всіх планів цк кпрс і задачі партії та комунізму, людям могли видати зерно, картоплю чи трохи борошна, а могли не дати нічого. Щоб вижити, у селі працювали на партію, батьківщину, а вдома на себе, щоб прогодувати родину. То, звісно, такий темп важкого життя швидко ставив на людині хрест на кладовищі.
Палички, які перетворювалися на хрестики… Спогади про трудодні- найстрашніший спадок, який залишили нам наші бабусі, а мали б залишити сімейні реліквії.
Мені б не хотілось залишати своїм онукам у спадок страшні спогади, краще б родинні прикраси, але напевне це не про українців, бо я й мої діти бачили війну.
Бабуся згадувала ті трудодні з таким страхом та відразою, що я все життя боялася села та хрестів. Мені здавалося там живуть самі нещасливі люди на світі. А хрест, то, як ярмо на шиї, яке тягне тебе до землі аж поки ти в неї не ляжеш.
Цей страх підживлювали й книжки з історії українського кріпацтва, розповіді сусідів, де постійно звучало «зроблю усе, щоб діти у селі не жили».
Знаю, це не відноситься до нематеріальної спадщини, але відноситься до моєї пам’яті, моєї особистої спадщини, тому я хочу закарбувати словом те, що вважаю вартим. Бо моя доля цікава тим, що тікаючи від окупації в 2014-му році я свідомо вибрала для нового життя село.
Село- те, чого я боялася усе життя одночасно з розумінням – тут моя колиска, мій фундамент, моє коріння, мої витоки. Моє переселення, біженство від росії, це ще й повернення до себе. Й я не одна така. Я чую багато розповідей біженців, як вони повертались до себе.
Розлітаючись Україною та світом, українці завжди забирали з собою найцінніше-пам’ять. Але хтось вкладав її у покоління, а хтось робив усе, щоб забути, позбутися та стати доброчесним містянином чи громадянином іншої країни.
Досліджуючи Луганщину та Донеччину, я все життя дивувалася не стільки різноманітності автентики, скільки тому, якої сили було наше коріння, що не зважаючи на урбанізацію, на заборону українського, на сором назвати себе селянкою чи колгоспницею, живучі у прикордонні з доволі сильним культурно-побутовим впливом росії – залишалося Україною.
На Луганщині я зросла на українських піснях, казках, легендах, вишивках, ужитковій магії, ужитковій творчості, на віршах «ні корови, ні свині-лише сталін на стіні» та іншій антирадянщині. Перша книжка, по якій я вчилася читати, були казки Івана Франко «Коли звірі вміли говорити». Перша моя поробка- воскові квіти. Перша моя вишивка блакитно-червоні стежки. Перша моя ужиткова магія- виливка на віск. Перше моє вміння- робити свічку. Перша страва, яку я навчилася готувати- гарбузова каша. Це мій спадок від бабусі, цей спадок я передала й дітям.
Мені легко було повернутися до себе, бо незважаючи ні на що, східняки ніколи не втрачали України, а може навіть більше- тримали її там на Сході.
Я не знаю чи правильно я віднесу свої «скарби» до нематеріальної спадщини, от прошу спеціалістів не лаятись. Якщо комусь муляє, то най це буде мій особистий скарб й моя особиста спадщина. Бо кожна розповідь буде не з книжки, а особисті спогади.
До загального офіційного обласного переліку нематеріальної культурної спадщини Луганської області внесено 25 елементів. Майже стільки у переліку Донеччини. З чимось згодна, з чимось ні, бо перелік, якщо чесно, складали чиновники, а не люди чи етнографи.
Що ж, у кожного своя думка, головне, що все ж таки Схід Луганщини міг здивувати й не зважаючи ні на що, тримав марку автентичної України не тільки в побут, культурі, піснях, традиціях, а й в смаколиках. З них й почну.
Коли ми приїхали на Черкащину, були здивовані, що у селі майже не споживають гарбуз. На Луганщині гарбуз – буденна страва.
Навіть урбанізація не змінила цю залежність. Саме на Сході України гарбуз продавали на базарі чищений шматочками.
Напевне Донбас єдине місце, де на базарі можна було купити смажене насіння соняшника й гарбуза. Солоне, звичайне, гостре з перцем, солодке з цукром, мілке маслянисте, велике, середнє, чищене соняшникове, голосіменне гарбузове. Ряди продавців з мішками та стаканчиками, кульочками з газет та журналів- це атрибут будь якого базару на Сході України.
На овочевих рядах, в кульочках були жовті, помаранчеві, майже червоні, зеленуваті з горіховим смаком чищені кусочки чи ломоті гарбуза. Господині підходили й питали- на кашу, на суп, на сік, запекти. Тут же вірувало безліч рецептів, які одразу видавали, наче чат GPT чи Гугл самі продавчині чи покупці нашвидку обмінюючись досвідом.
Скільки я себе пам’ятаю гарбузова каша на Сході України була буденною стравою та мала безліч родинних рецептів. Окрім рецептів господині ганялися за новими та сучасними сортами гарбузів. До війни фермери Сходу України починали обмірковувати технічне вирощування гарбузів бо земля й погода дуже підходили для цієї справи. Вартість гарбузового насіння тільки зростала, як й експортний попит, але не склалося. Що дивувало приїжджих- в шахтарських містах чорних від пилу, великі й маленькі, різного кольору, розміру й форми, їстівні чи декоративні гарбузи можна було зустріти разом з чорнобривцями, мальвами в будь якому квітнику чи навіть на балконі.
Гарбузова каша — внесена в перелік нематеріальної спадщини Сходу України. Але не існує загального єдиного рецепту її приготування. Кожна родина готувала кашу по своєму: з родзинками, яблуками, горіхами, з рисом, пшоном, манкою, у печі, у каструльці, з карамеллю, з молоком, з вершками, з пінкою.
Гарбузову кашу подавали на свята, на кутю, готували онукам, готували бо осінь, готували бо корисно.
Сучасні продукти та технології додавали все нових й нових смаків. З’явилася гарбузова каша з бананами, з ананасами, з курагою, з журавлиною.
З гарбуза робили хліб, бісквіт, різні десерти. В Свердловську у ресторані «Едем», куди привозили усілякі делегації, гостей-іноземців, політиків усіх рангів, подавали неймовірний десерт а-ля «Павлова» який називався «Світанок» – меренга з гарбузовим конфю та вершковим кремом, карамельний запечений гарбуз з шоколадом та морозивом, гарбузовий хліб з насінням, суп-пюре з гарбуза та печериць та тушкований гарбуз з телятиною.
До нематеріальної спадщини Сходу України я б віднесла не стільки кашу, як сам гарбуз, це було б правильніше.
Буваючи на Ростовщині, це прикордоння росії, я звертала увагу на те, як споживання та приготування видає в «коренных русских ростовчанах» українські корні. От споживання гарбуза – це був один з маркерів. Часто чула від росіян, що «он ваняит», це при тому, що приготовлений гарбуз вони їли, аж за вухами лящало, але самі не готували й не бралися, бо виходило хрючево. Чи то дійсно в нас українців такі вправні руки, що з банального гарбуза змогли зробити навіть блюда для ресторанів, не знаю. Але для мене гарбуз це завжди світлі, теплі, яскраві, смачні спогади про рідну хату, степи, тепло бабусиних рук, казку й Україну.
Гарбуз вирощують по усьому світу. Навіть виставки сортів проводять. Навіть вагові рекорди ставлять. Друзі, який доля розкидала по різним країнам, часто присилають мені фото з таких заходів. Але, от й у них питала й по собі знаю, в українців до гарбуза якесь особливе, сакральне ставлення. А ще, це завжди замріяна посмішка, коли ми дивимося на гарбуз, чорнобривці, мальви чи лелек. Бо тоді чи то в наших генах, чи то в нервових закінченнях, чи то в глибинах пам’яті виникають якісь імпульси, що течуть з очей сльозами, спогадами та ніжністю.
Далі буде!
