Усі ми знаємо, що історія боротьби за українську державність на початку двадцятого століття мала сумний фінал. Західноукраїнська народна республіка була захоплена поляками, які згодом організували українцям жорсткий тиск, погроми, які називали пацифікацією, заборони на освіту і національну самоорганізацію. У свою чергу Українська народна республіка впала під ударами комуністів, зброєю яких були голодомори, розстріли заручників, заслання у табори, катування і знову ж таки розстріли. Попри яскраві націєтворчі процеси і героїзм борців за незалежність, це, все-таки – невеселі сторінки нашої історії.
Так, поразки, дійсно, роблять нас сильнішими, але аж ніяк не веселішими. Однак була серед українських республік часів перших визвольних змагань і республіка-переможець. Її історія яскрава, повна національного колориту та ще й завершується гепі-ендом. Не вірите? Нічого дивного. Московська школа викладання української історії так міцно прищепила до неї сум і відчуття перманентної поразки, що Володимир Винниченко навіть твердив, що історію не можна читати без брому. І тут ми з ним частково погодимося – особливо без брому не рекомендується читати про його, Винниченкові, діяння. Ну а ми не ведемося на московські побрехеньки, а формуємо власний, український погляд на власну ж історію. Хіба не маємо права?
