"НЕРОБА – ЧИ КАР’ЄРИСТ?" - Дмитро "Калинчук" Вовнянко

"НЕРОБА – ЧИ КАР’ЄРИСТ?" - Дмитро "Калинчук" Вовнянко

Перебираючи матеріали по Іловайську я випадково натрапив на блог нинішнього кандидата в президенти Анатолія Гриценка. Блог датований 28 серпня – днем, коли остаточно замкнулося оточення навколо Іловайська. Названий блог розкішно – «Вірна оцінка ситуації – вірні рішення – вірні дії». Як же оцінював ситуацію Анатолій Гриценко?

Але спершу – трошки убік. От знаєте, в моєму житті був період коли я займався не тим, на що навчався і до чого звик (був оглядачем у журналі). А потім мусив знову повернутися до попереднього фаху – конструктора у виробничій фірмі. І – о, диво! З’ясувалося що я нічого не забув. Я точно знав у який довідник і на яку сторінку лізти з певним питанням. Я пам’ятав на пам’ять які зазори в яких конструкціях ставити для яких ситуацій. Все збереглося. Чому? Та тому що я вчився у технічному виші, працював на заводі, на приватних підприємствах. Це мій фах. Я і через 20 років згадаю на яку посадку садити підшипник, а на яку – шпонку. Таке – не забувається.

Анатолій Гриценко – професійний військовий. За плечима в нього не тільки училище, а й кілька військових вишів, при чому – іноземних. Ще до помаранчевої революції він очолював аналітичну службу апарату РНБО. У чому-чому, а в справах війська він розбиратися мусить досконало. Всі його байки що «він батальйоном командувати не вміє» - на користь бідних. В структурах Генштабу і РНБО де він працював знати мусять як командувати не тільки батальйонами, а й бригадами і військовими з’єднаннями. На чому на чому, а на військових справах знатися він мусить досконально.

Далі. Знаєте, я точно знаю, що я робив би влітку 14-го, якби я був не здоровим мужиком 1,8 и ростом і під 90 кг вагою, ще й з технічними навичками за плечима. Я би займався аналізом поточних подій. По відкритих джерелах. По даних з нашого і з протилежного боку. Я би намагався збагнути – що відбувається на фронті? Я точно знаю, що така аналітика влітку 2014 була безцінна. Вона ставила на місце «дахи» наших громадян, які відлітали через істерики «зраднюків». Вона допомагала, в тому числі й військовим.

Хай навіть Анатолій Гриценко не пішов на фронт – але якби він просто розвернув оцінювання подій на фронті і видавав аналітику і прогнози, я зараз би слова поганого про нього не сказав би. Але.

Піковий момент літньої кампанії 2014 р. Замкнувся мішок в Іловайську. Оцінка ситуації, ну от просто неймовірно потрібна. Про що в цих умовах пише Анатолій Гриценко? Про що завгодно, крім Іловайська. Він пише про те що:

- президент мусить взяти керування військами в свої руки;
- треба впровадити військовий стан
- Москва готує наступ по східних напрямках з боку Донбасу і з боку Криму.

Нині ми знаємо набагато більше ніж влітку 14-го. Оцінимо?

По-перше. Анатолій Гриценко трошки запізнився. Президент Порошенко на 28 серпня уже керував обороною країни. Волонтер Юрій Бірюков розповів що ще 18 серпня (задовго до оточення під Іловайськом) президент Порошенко особисто подзвонив йому і попрохав (!!!) зробити щось, аби висунути 79-у бригаду (вона відпочивала після виходу з Південного мішка) на фронт. Терміново були організовані приїзди в бригаду групи «Океан Ельзи» та самого президента Порошенка. Бригада на фронт вийшла – ще й взяла участь в «Рейді Помсти» 3-5 вересня.

Так, президент Порошенко не віддавав наказів військам. Вибачте – це був абсолютно розумний крок. Петро Порошенко – успішний бізнесмен. Він не військовий. Він не штабіст. Він – професійний організатор. Логічно, що керувати військами безпосередньо він надав змогу професійним військовим, на чолі із генералом Муженко (який пройшов всі шаблі військової кар’єри, від НШ батальйону до начальника Генштабу), а сам зайнявся тим чим займається більшість життя – забезпеченням роботи професіоналів. Аж до дзвінків волонтерам, які тоді до нього ставилися, м’яко кажучи – не дуже.

По-друге. Якби Анатолій Гриценко в ті часи читав бодай українську пресу (а закордонну – й поготів), він знав би що стосунки України і ЄС у серпні 2014 р. були, м’яко кажучи, не ідеальні. 2 вересня навіть українська преса опублікувала заяви від керівництва ЄС та НАТО, суть яких зводилася до того, що «Україна військовий конфлікт вже програла». Очевидно – прорив цієї інформації в пресу було фінальним актом, все інше українські дипломати від європейських колег вислухали набагато раніше. Україні за всяку ціну треба було переконати союзників не в тому що у неї катастрофа, а навпаки – в тому що Україна тримається, і треба її підтримувати, а не махнути на ню рукою. А тепер питання – як на такому тлі виглядало б оголошення Україною військового стану?

Й нарешті. Оцінка загроз від Анатолія Гриценка. Якщо справді Москва готувалася наносити удари з Криму і від Донбасу – чому вона їх не нанесла? Що їй завадило? Розумієте, я не знаю прикладів успішних наступальних операції з Кримського півострову, від часів падіння Кримського Ханства, починаючи. Банально – наступати з Криму – це виходити на оперативний простір з вузенького гирла. Для цього на півострів треба завезти величезний обсяг припасів. Зараз це бодай теоретично можна зробити по Кримському мосту – автотранспортом. Але влітку 14-го єдиним зв’язком Криму з РФ були пароми, де постійно відбувалися транспортні апокаліпсиси. Перекидання військ в Крим було б помічено миттю. Зараз відомо – ніякого угрупування для наступу Росії у Криму не розгортала.

Та й з самою РФ не все гладко. Справа в тому що як раз у серпні 2014 р. в Росії активізувалися «солдатські матері», низка інших громадських організацій, і навіть (!!!) російська преса. Всі вони повідомляли про значні втрати російських військ в України і ставили питання Кремлю – Росія воює в Україні, чи ні? Що сталося? А сталося те, що втрати Москви на Донбасі сягнули такої межі, що задіювати довелося штатні частини армії РФ. А це пересічним росіянам зразу нагадало про конфлікт у Чечні. Тільки масштаби в Україні були в рази більші.

І ще. Армія РФ зазнала втрат – і в Іловайську, і в Луганському аеропорту, і біля Дебальцева, і біля Новоазовська. Втрати було важко приховати. Ще важче було пояснити пересічним росіянам, що їм треба їхати воювати з українцями.

Москва реально стикнулася з невдоволенням власного населення і була примушена закінчувати конфлікт якомога швидше. Що й сталося в Мінську.

Це зрозуміла тодішня Адміністрація президента і Генштаб – саме тому військове і політичне командування України вдалося до Рейду Помсти. Стикнувшись з пересуванням українських військ у прифронтовій зоні і з загрозою втрати Новоазовська, Москва швидко підписала перемир’я у Мінську. А тепер уявіть, що мусило б робити українське керівництво, якби воно повірила прогнозам Гриценка? Як би розпорошила сили? До чого прийшла б?

Про що це все говорить? Про те що на 28 серпня Анатолій Гриценко реальної обстановки на фронті НЕ уявляв. Він не спілкувався з військовими. Він не аналізував що робиться. Він не намагався допомогти своїй країні. Він не надав своїй країні ані вірної оцінки ситуації, ані поради як діяти вірно. Він того і сам не знав. Він аналізу ситуації на фронті, в умовах найбільш трагичного моменту в новітній історії України - НЕ робив.

Або – інакше. Він все гарно знав. Але він свідомо брехав своїм виборцям, з метою взяти більше голосів на парламентських виборах, що відбулися восени 14-го, і про проведення яких було оголошено наприкінці липня 14-го.

Нероба чи кар’єрист… Що з них краще – оберіть самі.

Дмитро "Калинчук" Вовнянко


Loading...
Loading...