На Росії почали відновлювати концтабори. Ну, що ж, до цього все йшло. Ну, не може раб побудувати щось інше, ніж буцегарню для себе, як й вертухай, що наглядає за рабами не може жити у іншому світі, без насильства та гетто. Тому росіяни будуть жити у своєму ідеальному світі радянщини ще років 100, а може й більше.
Як би добре було, щоб усіх, хто мріє про життя у Радянському союзі, скиглить, як гарно там було й ковбаса, відправляти ось туди, у ГУЛаги, на будівництво Біломорканалів, у голод, дизентерію, до помиїв, до вошів.
Думаю, що на Росії ось ця «полезная для людей работа на свежем воздухе» знайде масову підтримку, та ще будуть путівки видавати у профкомах, як премію гарним працівникам. То, може й нам так робити? Як побачив допис «как хорошо было вытирать попу лопухом», так, готуйтесь, «товарищи», у вас потяг Київ-Гулаг без зворотного квитка з програмою «усе включено»
Як я втомилась від цього ностальгування. Ось «народ Донбаса» наностальгував собі гетто, й що? Наступний куплет, який вони співають «мы не этого хотели-нас обманули». Ось росіяни відбудували собі СРСР, й що? – від нас закривається весь світ, будуть тепер жити, як у СРСР, за залізною завісою. Ось білоруси усі ці роки пишались тим, що в них «все, как в СССР», й що? Теж там, за залізною завісою від усього світу. Бо СРСР, це диктатура й тиранія, від якої світ захищається й закривається.
Як скоро в Україні почнуть відкривати табори для біженців з Білорусі та РФ? Як скоро ті, хто так хотів побудувати у своїх країнах СРСР будуть тікати з них, від розстрілів, затримань за слово критики, від голоду, як зараз тікає з ОРДЛО «нарід Донбасу», який теж у 2014-му будував світ «назад в СССР».
А ще бісить те, що усі ці ностальгувателі хочуть жити у СРСР, так, щоб у них був блат, вони мали право розстрілювати, але не дай Боже, щоб не їх. А чого ж так? Давайте усе по справедливості. Й чомусь усі ці фанати радянщини не хочуть жити у СРСР у селі, без паспортів, а тільки у місті. Та ще й не просто у місті, а щоб блат й при партії. Й не просто у місті, а саме у 80-ті, бо там хоч щось було їсти. Й ще, от щоб жити у СРСР з блатом та розстрілами, але щоб були супермаркети, їжі повно, гарна стоматологія, медицина, їздити за кордон й долярі. Та ви шо? А нічого, що за доларі та бізнес у СРСР саджали й розстрілювали, за кордон не випускали, та й супермаркетів не було, бо туди не було чого покласти.
Усі ці мрії красно серпастих ностальжистіків, насправді не про ковбасу, ні, це другорядне. Це мрії про владу й насилля. Усі їх «как хорошо мы жили и все были равны», насправді, це мрії, щоб саме вони були трошки рівніше над рівними й мали право вирішувати долю сусіда, забравши й розстрілявши. Кожен з радянсько-ностальгівщиків мріє про насилля над іншою людиною. Кожен!
Усе інше «свобода, равенство, братство»- це ширма, якою совєтська людина прикриває свою ницість, жагу до влади й насилля. Бо вижили у радянські часи тільки ті, хто їх мав, владу, насилля, автомат, партквиток. Все інше вони вбили та згноїли.
А ще еСССРія, це блат. Ой, як же гарно там жилось тим, хто був «каста»:чиновники, вчителі, викладачі, лікарі, партійні робітники, міліція, прокуратура. Теж маю зараз досить розповідей «от лають радянські часи, а що там було поганого?
«Я був участковим, дільничним міліціонером, мав безкоштовне паливо, мене усі боялись, бо міг перетягнути по голові палицею й мені нічого не буле за це, а ще й усі старались чимось задобрити, хто м,яска дасть, хто горілки, й боялись усі, бо я закон, як сказав «посажу», то міг посадити, аж гай загудів й нічого мені за це не було, а зараз, кожен свої права знає, задовбали» — це зі спілкування з одним з працівників міліції на Черкащині.
«У СРСР було гарно, бо був закон й усіх розстрілювали, а не те, що зараз. Як би був Сталін він би усіх розстріляв й ми б гарно зажили».
«При СРСР було гарно, тому що не було олігархів, усі були однакові, бідні, роботящі, а зараз олігархи на нас заробляють».
«При СРСР ми тримали по 20 свиней вдома. Ще було 5 корів, гуси, курі, індики, бо усе несли з поля, бабця у столовці працювала, то недоїдкив додому тягла чимало. Даси участковому хабаря, то й тягни додому, що хочеш».
«Чому вам не подобається радянська влада, що вона вам погано зробила? Мені тільки добре. Я все отримала, безкоштовну освіту, путівки на море. Приїхала працювати у село, була там єдиною лікаркою, то мені все несли, хто курку, хто сало, бо треба укола зробити, крапельницю поставити, а скільки ліків було, я ніколи нічого не купляла, бо все на роботі було».
Тому розумію таких людей й їх ностальгію — їх життя в СРСР було гарним, з баликом, шоколадом, доставкою для партійних татка-мамки. Напевно, маючи таке дитинство, я б теж ностальгувала за совком. Але я дитина з робітничої сім,ї. А ще й у родині «сільська інтелігенція», як толерантно називає мешканців села перша леді, то бабуся розповідала, що паспорти селянам не видавали, щоб було кому працювати у колгоспах.
Паспорти селяни отримували аж до 1982 року. Це така собі «кріпацька» політика СРСР. До 1974 селянам не давали дозвіл на отримування паспорту, їх видавали лише членам партії й керівникам колгоспів, тому селяни опинялися у становищі прикріплених до місця проживання. Самочинний виїзд карався штрафом у розмірі до 100 рублів, повторне порушення встановлених правил тягло за собою кримінальну відповідальність (ст. 81-1 Карного кодексу) з позбавленням волі на строк до 3-х років.
Кожен з ностальгуючи по СРСРу хоче повернутись саме у своє вигідне йому життя. Ті, хто розстрілював хочуть знову мати таке право. Ті, хто крав, знову хочуть красти. Ті, хто був еліта, знову хочуть єдину партію, вибори для галочки, бо все вже пораховано, карний орган МВД, щоб тримати у кулаці «ворогів партії», керовані ЗМІ, народ, що аплодує будь якому маразму «крепких хозяйственніков». Й ось керувати нарідом, вирішуючи чи мають вони право виїхати з села чи ні.
Жоден з ностальгучих не згадав про злочині серпастого режиму. Не згадав, бо вони його не зачепили. Кожен з ностальгуючи за радянщиною був гвинтиком у її системі й мав з неї зиск. Навіть вкрадене з їдальні відро недоїдків, які спеціально утворювали, бо готували додавши водички, вкравши якісне й наваривши гнилля, це був особистий зиск.
Ось у мене сусід, який позагарбав по селу землю з непроданих чи кинутих хат, чи просто землю, що ще кадастрово невпорядкували, каже так — «не вкарав, то дурень, бо зі свого який прибуток, це моя земля, то все, що виросло не може бути прибутком, а ось я землю вкрав, то з неї й маю прибуток, бо знаю, що то крадене». Податків він не платить, навіть трактора на облік не поставив й прав на нього немає, але ж кричить «фермер», й ностальгує по СРСР. Ностальгує, бо в СРСР по доносу його діда розстрілювали цілі родини й вони забирали їх хати та землю. Та й у хаті живе, яку йому за хабар оформили колись у колгоспі по підробному заповіту, бо дід, що жив там, раптово помер, написавши заповіт на їх батька, що якось зачастив у гості до сусіда одинака. Бо СРСР це було хабарництво, корупція й повна безкарність за гроші.
В СРСР освіта була «безкоштовна», ніхто ж не сперечається. Але хабарі платили гарні. Й за «вступ», й за сесії. Тому талановиті, але без грошей та зв,язків часто не мали змоги вступити туди, куди хотілось. А ось діти «нужных людей, без клепки й голові, займали місця у ВУЗах.
Зараз я спостерігаю «бумеранг», який б,є найкращою у світі освітою по тим, хто був гвинтиком у цій радянській грі «парішалі». В ОРДЛО залишились лікарі та вчителі саме з тої когорти, які отримали освіту за гроші, яких влаштували на навчання по блату, які весь навчальний процес пройшли з хабарями. У нас у місті Свердловську, Луганська область була медична бурса. Так називали медичний навчальний заклад, де готували фельдшерів, медсестер. У школі казали- «будеш погано вчитись- підеш у медичну бурсу». Туди брали усіх, хто ледь навчився читати-писати. Навчання було лише за хабар. Кожен рік бурса випускала сотні «спеціалістів», 80% з яких не могли навіть поставити крапельницю.
Згодом у всіх з,явились диплому про вишу освіту, правда, виключно з російських ВУЗів. В 90-ті на РФ гарно торгували дипломами. Ось зараз ці «спеціалісти» залишились в ОРДЛО працювати, бо ж з їх знаннями, їм кудись у цивілізацію зась їхати, засміють. Тому в ОРДЛО висока смертність, там мруть навіть від апендициту. Там теж ностальгували за радянщиною, бо ж так гарно було. А ось повернулись туди й заплакали. Тепер тікають «строители коммунизма» з того, що побудували.
Теж буде з усіма ностальгатиками. Поверни їх у радянські часи, й вони через тиждень взвиють – «назад у цивілізацію». Навіть, якщо їх повернути у ті часи, які вони виберуть самі та про які мріють.
Ну, не буде там супер-маркетів з шаленим вибором продуктів, 100 сортів ковбаси та морозива, 1000 сортів печива та цукерок, ліків, одноразових шприців, сучасної стоматології, туалетного паперу, мобільних, інтернету, багато чого не буде.
А якщо ще переселити зарадянщика не в той час, який він собі наміряв, де йому було гарно, а в інший, про який він не хоче знати, бо «это нас не касается»… Я кожен раз в них питаю «чому ви вважаєте, що ви будете розстрілювати, а не вас», але, але, але. Ці люди дійсно впевнені, що в СРСР у них будуть усі важелі правління та щастя, бо вони ж простий нарід, їх немає за що розстрілювати.
Саме так все відбувалось у ОРДЛО. Спочатку мрії «назад в СССР», ностальгування, потім зброя у руках, «весь мир насильем мы разуршим», а потім вони почали вбивати за свою мрію жити у СРСР. А потім вони почали вбивати, бо уся радянщина завжди вбиває!
Сьогодні я хочу повернути ностальгуючи за СРСРом у славетні 30-ті роки. Ну, треба ж пройти усі етапи становлення улюбленого гетто. Й знову поставлю питання: а чому ви вважаєте, що доля вас поверне у СРСР саме у вибрані вами час, місце, а можливо буде так- кожен, хто хоче у СРСР туди повернеться й пройде усі етапи утворення свого улюбленця — 20, 30, 40, 50, 60, 70, 80, 90-ті.
У 1933-му заарештували і засудили до 10 років позбавлення волі Остапа Вишню. Він відсидів весь термін в Ухтинсько-Печорському виправно-трудовому таборі (підрозділ, що входив в структуру ГУЛАГу, пізніше поруч утворилося місто Ухта, Республіка Комі РФ). Ви ж любите смішні історії Вишні? Та й радянську людину завжди на плакатах малювали усміхнену, щасливу. А що ховалось за усмішкою радянської людини?
Привід для арешту письменника був дивний – тероризм. Не з тими товаришував. Нібито гуморист-письменник з товаришами готував замах на відомого партійного діяча Павла Постишева. На допитах в НКВД письменник не зміг втриматися від жарту: «Чому б вам не звинуватити мене і в зґвалтуванні Клари Цеткін?», бо безглуздість звинувачень, їх бездоказовість просто збивали з ніг своєю хамовитою загарбницькою постановою.
За такими звинуваченнями хапали усіх, на кого писали доноси сусіди, чи хто був яскравою особистістю, ось, таким, як був Вишня. Звинувачення містили таку собі доказову базу «схожий на зріст, схожий на зовнішність, приблизного росту». Впізнавали «терористів» спеціальні люди, що прислуговували міліції за вирішення своїх питань.
Ой, як це знайомо? Ось у нас так живуть сусіди — Білорусь та РФ. Й вам хочеться? Щоб без суду, без слідства, просто ткнули пальцем, захопили (вдома чи ось, по сучасному, у повітрі, у само льоті), посадили у «воронок» й виставили відео синяків, замазаних пудрою усміхненої людини, що «добровільно визнала себе винною у всіх терактах світу» — хочете? А якщо це ваша дитина? Як що це ви? Вже ні, а чому?
Шкодую, що за вивченням творчості Остапа Вишні, ми не вивчали головне- те, який шлях пройшла ця людина та що саме ховав Вишня за посмішкою радянської людини.
Через кілька років сам Постишев, якого так «хотів знищити» «тіраріст» Вишня, був оголошений ворогом совєцького народу і засуджений до вищої міри покарання-розстрілу.
Ой, як цікаво вийшло. Поки вийшли на ворога, розстріляли кілька вагонів.
Головне, що я хочу сказати про СРСР, то праведникам не дали там зрости своє насіння, тому у пострадянських країнах насіяно стільки насіння чортополоху. Тому так багато зради.
Насправді ностальгія за СРСРом, це наш інформаційний програш. Бо цю ностальгію нашим людям вкладає у вуха російська пропаганда. Але ж з неї вийнято усі ці історії Вишні та іншої української інтелігенції, засудженої та розстріляної за час серпастого уряду.
У сім.ях батьки-носталгійщики, бо мали зиск від життя при блаті, несуть імпринтингові знання дітям та онукам, школа та вчителі, що теж є ностальгуючим класом (бо ж несли хабарі) вкладає дітям у голову декомунізовану «історію» написану нам окупантам. Ми досі в окупації. Досі!
Й ось саме цей ностальгуючий прошарок вказує на цей факт. А на місті нашої влади, освітян та журналістів, я б замислилась, над проблемою того, що цей небезпечний прошарок ностальгійців по радяньщині, дає нашому окупанту фундамент для продовження війни, у тому числі інформаційної. Бо кожен, хто мріє «забрать й поділить» — це солдат армії окупанта, бо забирати й ділити він буде українське, то ж вбивати він буде нас, українців.
Декомунізація суспільства, це те, що треба було робити ще вчора. Й на кожен «став класс, если пил газировку из одного стакана» ми повинні ставити 1000 прикладів з життя «щасливої, усміхненої, радянської людини», яка вмирала від хвороб, вмирала в ГУЛагах, вмирала від доносів, вмирала від того, що народилась українцем.
Правда-належить вільним. А чи знаємо ми правду про час щасливої, усміхненої, радянської людини?
Олена Степова
