Ще до свого початку зустріч у «нормандському форматі» керівників України, Франції, Німеччини та Росії стала найважливішою політичною подією з часу обрання Володимира Зеленського президентом країни.
- Зустрічі в Парижі присвячується спеціальне засідання РНБО (раніше аналогічну нараду з постійними членами Ради безпеки Росії провів Володимир Путін).
- Радник президента Андрій Єрмак розповідає про українські очікування від саміту в інтер’єрі престижного лондонського центру Chatham House.
- Проходять перші за багато років двосторонні переговори міністрів енергетики України і Росії – і несподівано виявляється, що це теж частина «нормандського» порядку денного.
- А в неділю на заклик лідерів трьох опозиційних партій кияни вийдуть на Майдан, щоб нагадати владі про «червоні лінії» на резонансних перемовинах.
При цьому досі важко зрозуміти не тільки те, де насправді будуть проходити ці «червоні лінії», а й те, про що насправді збираються розмовляти між собою учасники «нормандської зустрічі».
Від громадськості приховують вже досягнуті домовленості?
Для президента Володимира Зеленського успіхом є саме проведення саміту. І в цьому сенсі логіку українського президента дуже важко зрозуміти. Зустрічі в «нормандському форматі» перестали проходити саме тому, що їхні учасники не могли досягти успіху. Немає ніякого логічного зв’язку в тому, що ти зустрічаєшся особисто з Путіним і досягаєш припинення війни на Донбасі. І тому був абсолютно логічним не український, а російський президент – коли говорив, що зустріч має сенс, якщо ще до її проведення будуть досягнуті конкретні домовленості.
Тим часом, про такі домовленості досі нічого не відомо. І виникає закономірне питання: чому в цьому випадку на зустріч погодився російський президент?
У Путіна може з’явитися інша задача – врятувати «Газпром» від багатомільярдних позовів
Версія про те, що на Путіна «натиснули» президент Франції і канцлер Німеччини, не витримує ніякої критики. Ми бачимо, як спілкуються з російським президентом західні лідери. Про тиск тут говорити не доводиться. А це означає, що або від громадськості приховують зміст досягнутих домовленостей, або у Путіна з’явилася мета, заради якої він погодився на зустріч у «нормандському форматі».
Уявити собі, що ця мета – досягнення згоди по Донбасу – може тільки дуже наївна і недосвідчена в політиці людина. Якщо б Путін хотів припинити війну, він би її давно припинив – для цього йому вже точно не потрібно зустрічатися із Зеленським, Меркель і Макроном.
Але у Путіна може з’явитися інша задача – врятувати «Газпром» від багатомільярдних позовів, добитися від України згоди з російськими пропозиціями щодо транзиту і постачання російського газу.
Стара випробувана зброя – російський газ
«Газпром» – не просто енергетичний монополіст. Спостерігачі в Росії вважають цю компанію мало не «гаманцем» влади і одночасно потужною зброєю її політичного впливу на сусідів. Збитки «Газпрому» – це збитки Путіна. Відсутність прямих поставок російського газу в Україну може сприйматися в Москві як одна з причин зменшення російського впливу. Якщо не виходить накинути на непокірну колишню колонію вузду за допомогою війни на Донбасі, тоді, можливо, варто використовувати стару випробувану зброю – російський газ?
Якщо Україна знову опиниться в енергетичній залежності від Росії, про її успішний розвиток можна буде забути на десятиліття
Ми не знаємо, в чому Володимир Зеленський проявить більшу недосвідченість – в політиці або в енергетиці. Газова тема може здатися йому куди менш токсичною, ніж компроміси по Донбасу – тим більше, що електорат жадає зниження тарифів, а грошей для цього в українського президента немає.
Газове питання об’єднує інтереси Путіна, Меркель і Макрона. Федеральний канцлер хотіла б і «Північний потік-2» добудувати, і транзит по українській ГТС зберегти, це зрозуміле для неї політичне рішення. А президент Франції прагне поліпшити відносини з Росією і сприяти французькому бізнесу, який бере участь в російських енергетичних проектах. І ось всі троє можуть переконувати свого недосвідченого співрозмовника, що «Газпром» – це не боляче.
А «Газпром» – це вічний біль України. Це жадібні олігархи, це бідність, це підміна реформ популістською балаканиною. Якщо Україна знову опиниться в енергетичній залежності від Росії, про її успішний розвиток можна буде забути на десятиліття.
І ніякими поясненнями, що війну можна закінчити, тільки якщо здатися «Газпрому», цю запрограмовану поразку виправдати буде не можна.
