Згадалася мені розмова, яка мала місце перед другим туром президентських виборів.
У неформально-робочій обстановці сиділи одинадцятеро людей, з них більша половина — полковники ЗСУ, інша — підполковники, а решта — співчуваючі нашим Збройним Силам.
Зайшла балачка за «геополітику». Я мовчки слухала, дивилась на них — а всі такі поважні, при посадах, з зірочками на грудях, в крутих флісках, в добротних берцях...
І ділилися вони своєю бідою: чим кожному з них Порох не вгодив. Я сиділа мовчки, слухала, а в пам’яті спливала історія з далекого минулого.
То було десь на початку 2000-х. Поруч зі складом розташовувалась військова частина. І командир цієї військової частини неодноразово давав нам своїх солдат для розвантажування вагонів з умовою, що ми їх тричі на день гарно годуватимемо.
Так от, товариство отих полковників/ підполковників на той час було безправним лейтенантством, яке жило за правилами тих часів і купувало форму за свої гроші. Отой нещасний «дубок».
І от я слухала їхні балачки, було зрозуміло, що вони вже давно забули, ким були 20 років тому, як жили ці 20 років і ким стали за останні 5 років.
Коли розмова добігала вже кінця, я взяла слово і побажала, щоб вони на пенсію не виходили в тій формі, в якій вони сиділи тоді за столом.
Минув рік після виборів. З тих людей лише кілька залишилися при своїх посадах. Решту відправили шукати собі кращої долі.
Шкода. Що такі, як вони, не оцінили те, що мали за Пороха. А ще більше шкода, що своїм вибором дали право клоуну позбавити країну висококласних військових спеціалістів. І це не перебільшення. Ці люди в свій час не лише досвідом, але і кров’ю доводили вірність присязі. Чому ж рік тому зробили такий вибір, з їхніх слів у той вечір я так і не зрозуміла...
Сьогодні армія руйнується. З армії тікають. З армії звільняють неугодних...
А могло би й надалі бути так, як на цьому фото(
Natalka Mishchenko
