Чотири ночі насильства в північноірландських містах призвели до початку серйозної суспільної дискусії про майбутнє регіону серед британських політиків і продемонстрували, що давні суперечності між католицькою та протестантською громадами в Ольстері можуть знову ожити і виплеснутися на вулиці Белфасту, Деррі або Каррікфергюсу. І тепер британські медіа намагаються зрозуміти, чому ж це сталося.
Але насправді пошук формального приводу – ось мовляв, прихильники єдності Північної Ірландії з Великою Британією обурилися, що керівники провідної партії ірландських католиків «Шинн Фейн» влаштували масовий похорон одного зі своїх лідерів, порушили обмеження пандемії, а Генеральна прокуратура їх гідно не покарала – лише відводять від суті проблеми, яку не хочуть назвати вголос ані політичні діячі, ані журналісти, ані звичайні громадяни.
Ця проблема – Брекзит, і від неї Великій Британії вже нікуди не дітися.
Уже напередодні голосування про можливий вихід Сполученого Королівства з Європейського Союзу спостерігачі ставили собі просте питання: а що, власне, буде з Північною Ірландією, якщо країна вирішить покинути ЄС? Адже багаторічний кривавий конфлікт між прихильниками збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства і прихильниками об'єднання острова вдалося пригасити тільки після знаменитих «угод Страсної п'ятниці», які не тільки дозволили створити в Північній Ірландії крихке місцеве правління католиків і протестантів, а й фактично знищили кордон між «двома Ірландіями». І багато в чому це стало можливим саме тому, що і Велика Британія, і Ірландія на той момент були членами Європейського Союзу.
Якщо Велика Британія залишає ЄС, значить, десь доведеться проводити кордон. Це настільки очевидно, що навіть не потрібно пояснювати. Але прихильники виходу Сполученого Королівства з ЄС навіть не хотіли про це думати. Ба більше, соціологічні опитування епохи виходу продемонстрували, що більшість англійців – прихильників розриву були готові пожертвувати і Шотландією, і Північною Ірландією, тільки щоб порвати з ненависною брюссельською номенклатурою та повернути суверенітет.
І підсумки референдуму нам відомі: більшість англійців, але меншість жителів Північної Ірландії та Шотландії проголосували за вихід з ЄС. Брекзит почався – і почалися реальні проблеми, з ним пов'язані. Виявилося, що дійсно необхідно десь провести кордон.
Перший прем'єр-міністр епохи Брекзиту Тереза Мей домовилася з Європейським Союзом, що митний кордон тимчасово пройде не між Північною Ірландією і Ірландською Республікою, а між Великою Британією і Північною Ірландією. Міністр закордонних справ в уряді Мей Борис Джонсон не погодився з таким компромісом і разом з іншими завзятими прихильниками Брекзиту домігся відставки Мей.
Завдання опонентам прем'єра полегшило те, що її уряд спирався не тільки на підтримку консерваторів, а й на голоси Демократичної юніоністської партії Північної Ірландії, члени якої, звичайно ж, не схвалюють кордону між Ольстером і іншою частиною країни. Однак коли Джонсон став прем'єром і отримав консервативну більшість, яка вже не залежала від північноірландських юніоністів, він зробив рівно те саме, про що домовилася Мей. І це логічно – бо відновлення кордону всередині острова Ірландія призведе до конфлікту такого рівня, який може дестабілізувати ситуацію у всьому Сполученому Королівстві, відкинути країну з точки зору безпеки на десятиліття назад. Про що, власне, і попереджали опоненти Брекзиту.
Тому зараз ми спостерігаємо «насильство навпаки» – з поліцією вступають в сутички не католики, а протестанти, прихильники збереження Північної Ірландії у складі Сполученого Королівства.
Представники партії «Шинн Фейн» засуджують насильство – так, як колись представники юніоністів засуджували насильство католиків. А перша міністерка Північної Ірландії і лідерка юніоністів Арлін Фостер обурюється «лицемірством «Шинн Фейн» й нагадує лідерам цієї партії про 40 років насильства. Але як би не обурювалася перша міністерка, факт залишається фактом – саме молоді лоялісти бешкетували на вулицях північноірландських міст. І не через «Шинн Фейн». А через те, що вони спостерігають, як у рік урочистого святкування 100-річчя від дня створення Північної Ірландії між Північною Ірландією і Великою Британією з'явився кордон. Всупереч урочистим обіцянкам Бориса Джонсона і його міністрів. І цей гнів буде тільки наростати – з тієї простої причини, що ніякого іншого рішення проблеми просто немає.
Після чотирьох ночей насильства в регіоні посол Європейського Союзу в Лондоні Жуан Вале де Алмейда резонно зауважив, що політики, які хочуть скасування угоди між ЄС і Великою Британією щодо Північної Ірландії, не пропонують ніякого іншого виходу, і закликав лідерів юніоністів зосередитися на тому, щоб угода працювала, а не боротися з нею, пообіцяв прихильність ЄС гнучкості у її виконанні, якщо британський уряд продемонструє добру волю.
Проте річ же в тому, що юніоністам потрібна не гнучкість і не добра воля. Вони просто бояться появи кордону, який сприймається як справжнісінька зрада їхніх інтересів. При цьому католицьке населення на півночі Ірландії збільшується, а правоохоронні органи не карають лідерів «Шинн Фейн» – чим не прелюдія до майбутнього об'єднання Ірландії? І яке тоді місце лоялістів на острові? Чи є воно?
І це те, чого не могли зрозуміти англійські прихильники Брекзиту – їхні співвітчизники у Північній Ірландії – як католики, так і протестанти – голосували за збереження в складі ЄС з різних причин. Для католиків важливо було зберегти єдність Ірландії в Європі. А протестанти побоювалися, що вихід Великої Британії з ЄС може стати не тільки детонатором до відновлення конфлікту, але й відправною точкою до об'єднання самої Ірландії.
І розвиток подій після Брекзиту демонструє, що вони могли мати рацію у своїх побоюваннях.
