Нещодавній приїзд до Відня глави угорського уряду Віктора Орбана викликав шквал роздратованих коментарів. Навіть ті спостерігачі, хто вважав, що федеральний канцлер Австрії Карл Нехаммер мав повне право зустрічатися із керівником сусідньої країни, хвалили голову австрійського уряду за жорсткий тон спілкування з гостем. Угорська ліберальна опозиція, навпаки, була збентеженою.
Те, що говорив Орбан про війну Росії проти України, є небезпечною підміною понять
Після свого нещодавнього виступу перед представниками угорської національної меншини в Румунії Орбан – можливо, несподівано для себе – перетворився на справжнього «токсичного» політика, якого просто небезпечно запрошувати з візитами з погляду реакції громадської думки.
«Неможливо виступати на захист України, поки вашим союзником є друг Путіна. Не можна виступати за солідарність та відкритість і в той же час заплющувати очі на соціально небезпечні висловлювання, що загрожують розколом у суспільстві. Мовчання – це такий самий злочин» – писала після цього виступу Орбана польська Rzeczpospolita, автор якої вимагав від свого уряду ясного засудження поглядів глави угорського уряду.
Наратив російської пропаганди
Європейців цей гучний виступ Орбана зацікавив передусім з погляду відверто расистських висловлювань. Але те, що говорив Орбан про війну Росії проти України, є не менш небезпечною підміною понять.
Війну він охарактеризував як «війну слов'ян», до якої угорці не мають жодного стосунку
Угорський прем'єр позиціонував себе як союзник України. Але війну він охарактеризував як «війну слов'ян», до якої угорці не мають жодного стосунку – хоч і гинуть на ній. А як причини війни назвав невиконання Україною Мінських угод і неготовність Заходу надати Росії гарантії невступу України до НАТО.
І та, й інша тези – це наратив російської пропаганди. Не нагадуватиму, що Мінські угоди не збиралася виконувати сама Росія, яка навіть не намагалася вивести свої війська та найманців з окупованих територій. Але головне все ж таки в тому, що самі угоди виникли внаслідок фактичного нападу Росії на Україну в 2014 році та окупації частини української території.
Якщо йдеться про НАТО, варто згадати, що на момент висунення Росією вимог до Заходу ніхто не намагався серйозно обговорювати питання можливого приєднання України до Північноатлантичного альянсу. А ось коли рішення про приєднання до альянсу ухвалили у Фінляндії та Швеції, у Москві обмежилися попередженнями, що симетрично реагуватимуть на розвиток військової архітектури НАТО біля своїх кордонів. Але жодних ознак того, що Росія збирається нападати на Фінляндію у момент, коли НАТО опиняється поблизу Санкт-Петербургу, ми не спостерігаємо.
Проблема в тому, що після окупації Криму Росія може оголосити своєю територією будь- який український регіон. І куди тоді рухатись її військам, щоб забезпечити «безпеку Росії»? До Ужгорода? Це очевидно те, чого хотів би Володимир Путін. Але чи цього хоче Віктор Орбан, який вважає війну Росії проти України «чужою війною»?
