... взимку 2015-го, саме в ті трагічні дні, коли наші залишали Дебальцеве.На кожному поверсі мінського готелю висіли на стінах широкоформатні плазми і показували одну й ту саму картинку: російський прапор над українським містом.
Ми намагалися щось розказати білоруським колегам-журналістам. Але вони нас не розуміли, відповідали підозрілими посмішками: самі винні, що підняли Майдан, самі посварилися з братнім російським народом, та ще й збили малайзійський Боінг (ми не змогли їх переконати, що то був російський Бук).
На завершальному застіллі один з мінських чиновників підняв чарку з тостом: " Я вірю, що у вашому непорозумінні з Росією все "устаканеться" і ви знову станете друзями".
Нам було гірко і ми заспівали єдину мабуть пісню білоруською мовою, яку знають українці: "Косив Ясь конюшину..." Білоруські чиновники не підспівували. Радянським пісням російською мовою, які виконували запрошені артисти - підспівували, а білоруській -ні.
Тоді я підняв тост за білоруську мову, яку в Україні дуже люблять, і попрохав берегти її хоча б заради нас... Це був виклик, але вони продовжували жувати з кам'яними обличчями...
І тоді мені стало до глибин душевних шкода білорусів. Я зрозумів, що ми стаємо все віддаленішими одне від одного. І вони вже ніколи не зрозуміють нас, наш майдан. наше прагнення свободи.
Ми забули. скільки нам довелося пройти шляху від часів совка...
Тому прошу вас, друзі, не сваріть їх за млявість і неорганізованість протестів, за наївність сподівань, за відсутність войовничого націоналізму.
Їм до цього всього ще йти і йти. Страждати й стікати кров'ю. І або чогось добитися важкою ціною, або розчинитися в історїі, яка дає криваві уроки й приймає іспити людськими життями.
