З настирливістю, гідною кращого використання, керівництво України повторює фейки про мінські домовленості.
Начебто це «спосіб передачі території росії». Про те, що офіційною метою мінських домовленостей було якраз повернення територій під контроль України, що росії не вдалося виставити себе «посередником» і довелося взяти зобов‘язання, що невиконання першого ж із них - припинення вогню - дозволяло підтримувати і посилювати санкції на агресора, - говорено-переговорено. Але не доходить.
Україна, яка у 2014-15 роках фактично з нуля відтворювала армію (пам‘ятаю виступ з трибуни тодішнього міністра оборони з доповіддю про 6 тисяч боєздатного війська), отримала час на її створення. А паралельно - відродження економіки і консолідацію суспільства.
Це підтвердили всі учасники переговорів: європейські - у спогадах, росіяни - з сичанням крізь зуби, бо їх «обдурили».
От тільки нинішні рішучі критики тоді не були помічені ані в лавах добровольців, ані серед волонтерів, які допомагали армії.
Зрештою, станом на 2018 рік московити вже торгувались з приводу миротворців на Донбасі (за Крим Україна з ними судилась) і не наважувались на великі збройні авантюри.
В контексті єдності прийнято замінювати формулою «не на часі» спогади про те, як нинішнє керівництво «готувалося до війни».
І от знову чуємо кліше про «мінські угоди». Але таке ляпання на догоду внутрішньополітичним ревнощам аж ніяк не посилює Україну.
