Не час зараз турбуватися про Росію. Україна на всіх фронтах бореться за своє виживання і свободу. Тому всі зусилля мають бути спрямовані на збір коштів на гуманітарну допомогу, просвітництво світової суспільної думки, тиск на західні уряди стосовно поставок зброї та боєприпасів та інші акти солідарності.
Це спокуслива аргументація. Але вона хибна. Страждання України значною мірою є результатом стратегічних провалів Заходу. По-перше, ми неправильно зрозуміли розпад Радянського Союзу. Тоді ми не зауважили сопух імперіалізму та авторитаризму, який навис над нібито демократичною та дружньою новою російською державою. Проіґнорували також (головно через жадібність) її корупцію та бандитизм. Наш підхід ґрунтувався на баченні бажаного замість дійсного та втілювався з вражаючим самовдоволенням.
Західні країни не повинні повторювати цю помилку. Нам треба встановити цілі та пріоритети. Нам треба з’ясувати, на які жертви та ризики ми готові піти в найближчі місяці, роки та десятиліття. Ми повинні були це зробити ще в 1991 році. І ми не можем зволікати далі.
Якщо одним словом, то нашою метою має бути деколонізація. Замість того, щоб вузько концентруватися на «зміні режиму» чи особі Путіна, усі країни, які мають справу з Росією, повинні мати на увазі цю довгострокову мету. Росія буде в мирі із собою і зі своїми сусідами лиш тоді, коли відмовиться від імперського мислення, що згубно впливає як на відносини держави з власним народом, так і на її ставлення до сусідів. Репресії всередині країни та агресія назовні випливають власне з цього підходу, що цінує владу і славу вище за законність, свободу, гідність і згоду.
Ця болісна трансформація може початися через економічну слабкість (як у післявоєнній Британії), військові невдачі (Франція) чи катастрофічну поразку (Німеччина після 1945 року). Тому наразі головним пріоритетом має бути забезпечення військової перемоги України проти вторгнення Кремля. Якщо Путін зможе піти з війни з територіальними здобутками, він вимагатиме віндикації, і імперська військова машина стане сильнішою, а не слабшою.
Але наша стратегія повинна мати й інші елементи.
Один із них – створити в азилі паралельні структури, які би конкурували з культурною, ідеологічною та церковною гегемонією Кремля. Деякі з найвидатніших науковців, котрі займаються Росією, такі як історики Тімоті Снайдер та Александр Еткінд, намагаються створити новий Східноєвропейський університет, де росіяни та білоруси могли би вільно викладати, досліджувати та навчатися. Оскільки академічне життя Росії під пильною увагою ФСБ в’яне, це може стати потужною противагою.
Ще одним невідкладним пріоритетом є альтернативна канонічна ієрархія для російськомовних православних християн, які порвали з Московським патріархатом. Дисидентські парафії у Литві та інших країнах уже шукають новий дім. Очевидним вибором був би Вселенський патріархат у Константинополі. Прихисток ним Української православної Церкви вже викликав гнів Москви. Під час холодної війни Російська православна церква в вигнанні була успішним конкурентом здомінованої КҐБ церкви у Радянському Союзі. Нам тепер треба щось подібне.
Але нова російська діаспора таїть як можливості, і труднощі. Ці нові емігранти можуть бути невдоволені війною, але вони не обов’язково є союзниками у справі деколонізації (у грузинів, литовців, латишів і не тільки є багато історій про безтурботний неусвідомлюваний імперіалізм новоприбулих). Хоча відтік мізків явно послаблює російську економіку, еміграція також є запобіжним клапаном для Кремля. Чим більше ми полегшимо росіянам життя за кордоном, тим менше шансів, що вони повернуться додому і повалять режим. Однак якщо вони відчують, що за кордоном з ними жорстоко поводяться, їхній жаль до себе посилить націоналістичні настрої.
Таких моральних і стратегічних дилем багато. Тим більше причин почати вирішувати ці проблеми вже тепер.
