Мужчини, якщо вони нормальні, хочуть здійснювати подвиги. Це нормально. І, мабуть, – так треба.
Революція Гідності сталася в Україні тому, що назбиралося досить багато пасіонаріїв, яких об’єднало кілька імперативів (системних етичних групових стандартів). Але три з них були основними: "Україна понад усе", «Свобода ціни не має» і «Гідність вища за життя».
Плюс етнічний мотив «Додому в Європу – подалі від Росії»
Але в України є і інший стандарт. Він дав змогу зробити: "Все як у нас" і "все не як у людей". Українці в своєму ментальному стандарті мають перевернутий матріархат. Як у приказці: "Як батько скаже – так по материному і буде".
У нас усе "по-справжньому" вирішують жінки. Ну, згадайте Юлію Тимошенко, як би хто до неї не відносився. "Юлі волю" назбирало більше ментальних кліків ніж "Подонки, перестаньте красти".
Українська ментальність не дозволяє знущатись над жінкою. Домовитись можна. Молодець. Нахрапом не можна. Битимуть свої.
Для чого далекий вступ. Для розуміння проблеми. Ну і перспективи. Спартанки зі своїм "зі щитом або на щиті" проти наших дівчат нервово віджимаються.
Не треба мудрих слів. Треба розуміння: "будь мужиком, зроби щось". Хмельниччина, Коліївщина починалися так. З жіночого "пхи".
Тому і вийшли сотні тисяч, коли побили студентів. Ми б пробачили – якби набили хлопцям. Здоровіші будуть.
А дісталося – дівчатам. А це – зальот. Тому і застрибали: "Хто не скаче, той москаль". Їм (ну, братам по розуму з-за поребрика) бити дівчат можна. Така в них ментальність. А у нас – зальот.
Враження суспільства – беркути – імбіцили. На площі – мільйон. А що ви хотіли? Не "наших б’ють", а "наших дівчат б’ють". Різниця.
Але тому і ми були сильними! Коли вас проводжали на Майдан, вам не говорили патетики. Вам збирали теплі речі. Вас благословляли на подвиг мовчки, граючись. На вас/і за вас молилися потім. Вас хрестили у спину. Ну/або йшли з вами.
7-го грудня на дальніх барикадах, на Кріпосному, я особисто бачив тему. Дівчата з Рівного втрьох спіймали тітушку. Вичислили, напали, повалили. І одна, зриваючи пояс з дешевенького пальта почала невміло в'язати йому руки. Кіровоградський "Беркут" завмер від їх щирості. Я кілька секунд був у ступорі.
Жанна д’Арк відпочиває. Ці дівчата розбудили в мені комплекс неповноцінності. Якщо вони готові битися – чому стою я? І кожна – по метр п’ятдесят. Страх у них – відсутній.
Здається – смішно. Купа "беркутів" і троє нарваних. Та сила в дусі, а не в рості.
Цілий світ у хоробрості дівчат. 11 грудня мене професійно зняв з барикади "беркут" на барикаді біля профспілок. Класика жанру. Б’ють палками по литках, щоб став на коліна. Фіксують. Б’ють по плечах, щоб схилив голову. Фіксують. Набігає безстрашна Леся Оробець і закриває мене собою. Щоб не били.
Від безсилої люті у дорослого мужика виступають сльози. Хіба так я хотів? Хіба не я б мав заступатися за дівчину – а не вона за мене?
Так формують ненависть. Я цим людям ніколи не пробачу. Не своєї болі. Свого безсилля і дівчини, яка мене прикрила собою.
А ще дівчата розносили чай по блокпостам. Ніхто не міг заснути – бо не спали вони.
А ще ці дівчата давали хворим пілюлі.
А ще ці дівчата варили поїсти, і з щирими усмішками, як не в кожному ресторані, запрошували скуштувати.
Та дівчина мене бачила вперше – і – може – востаннє. Але хай Європа здригнеться щирості її "будь-ласка, на здоров’я". Колись вам так посміхались у Барселоні? Якого числа?
А ще ті дівчата вчили елементарній чистоті. Доводилося приймати душ хоч раз на двоє діб. Пахнути димом – не значить воняти потом. І нігті зрізати – потрібно. Якби не було на Майдані дівчат – чесно воші би перекинулися з "Беркута" на нас. З них точно. Бо з тієї сторони нарвані дівчата не грали.
А коли світ ставав сірим і в областях було мало мужчин – дівчата чесно йшли на амбразури. Наприклад, в Сумах, два десятки дівчат заблокували трибуну сесії облради, щоб не дати облраді підтримати закони 16 січня.
І Мордор відступив – злякавшись юних і нарваних. Скільки таких було в Україні, які собою замінили на місцях хлопців на Київському Майдані?
Дівчата витягали поранених 18 і 20 лютого. Часто у них хоробрості було більше, ніж у мужчин. Коли підранки кричать і крутяться – справжнє щастя зустріти дівчину-медика, яка скомандує, як узять, а потім – куди накласти жгут, поматюхатися – щоб забрали з лінії.
І потім спокійно так сказати: "а давай побіжим ще за тим?". І відчуття – що їй не страшно, а весело. І думаєш – мене підстрелять – а вона поруч. Уже не страшно.
Здавалося б беззахисні дівчата і жінки, які в лютий час – додавали і ненависті, і людяності, і елементарного благородства.
Робили нас людьми. Три місяці щастя для тих, хто причастився.
Коли ви піднімаєте третій тост – згадуйте їх, хто боровся, допомагав, просто чекав. Без них – ми б не виграли. Без них – ми б може і не боролись.
Третій тост – за тих, хто чекав і хто був поруч.
