Останній тиждень я провела в розмовах з британським істориком Тімоті Ешем.
Як історик він має розкіш думати «після війни»
І серед багатьох питань, які він ставив мені було і питання про повернення окупованого Криму та частини півдня України.
Я йому щиро казала, що не знаю як повертати південь, але я більшою мірою спокійна за Крим.
Бо доки там живе і має можливість зберігати свою ідентичність корінний народ Украіни - кримські татари, Крим для нас не втрачений.
Цьому є багато причин. Але головна в тому що кримськотатарський народ знайшов можливості виживати в депортаціі, окупаціі, ізоляціі і не втрачати себе і своєі пам яті.
І в цій памʼяті він прагне бути вільним демократичним народом. І не піддається асиміляції так, як це Росія робить з іншими народами, які захопила.
Бо в нього є вихід в вільну Україну і саме тут, серед нас, живе обіцянка іншого майбутнього кримськотатарського народу. Живе і має жити.
Водночас кримські татари в Криму - обіцянка, що російське не здатне зачепитися і перемолоти все на півострові під себе.
Крим продовжує зберігати памʼять та внутрішню складність.
Складність дуже важлива для такого народу як наш. Це наше щеплення від падіння в етнічний титульний концепт, від ресентименту на етнічних засадах, від долі Угорщини після війни.
Кримські татари, євреї, греки, азербайджанці, вірмени, білоруси і навіть росіяни, чисельність ідентифікаціі з якими в нас падає з кожним роком свідчать нам про те, що ми в Україні є носіями громадянської ідентичності, і вона здатна бути інклюзивною.
Тому нам важливо бачити та вшановувати трагедіі тих, хто ділить з нами долю спільної громадянськоі ідентичності.
І впізнавати спільну біль.
Кримські татари як носії памʼяті про страшні події депортації чудово впізнають російську окупацію, як чергову спробу винищити їхній народ.
Кожен новий памʼятник Сталіну в Росіі лише підсилює цю впізнаваність.
Крим дійсно наш, поки там живе велика, з сильною національноію ідентичністю частина украінськоі громадянськоі націі - кримські татари.
Іх досвід повернення на Батьківщину в Крим ще стане важливим для нас після війни.
Страшна трагедія депортаціі вже важлива, оскільки свідчить про безперервність злочину, який коїть Росія.
Минулого року ми досліджували ставлення українців до кримських татар, в тому числі, когнітивні його аспекти.
Багато молодих українців говорили про кримських татар як тих, кого відправляли в Сибір разом з українцями.
Ця нерозрізненість досвіду, як факт памʼяті ,вже зʼявляється і це багато говорить про всіх нас.
Памʼятаємо трагедію депортації і памʼятаємо іі невинних жертв. Тоді і сьогодні, бо вона триває
