Прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан здобув приголомшливу перемогу для своєї партії ФІДЕС на парламентських виборах, а по сусідству, в Сербії, Александар Вучич захистив своє президентство фактично на безальтернативній основі. Якщо в Орбана за кілька тижнів до виборів ще могли бути певні побоювання щодо власних політичних перспектив, то Вучич їх не мав взагалі: жодних реальних кандидатів опозиція висунути не спромоглася.
Читачеві, далекому від угорських чи сербських політичних реалій, цей успіх Орбана та Вучича може здатися дивним. Як через місяць після початку війни Росії проти України, у день, коли світ дізнався про звірства в Бучі, можуть перемагати політики, які пишаються своїм тісним спілкуванням з Володимиром Путіним і роблять усе, щоб пом'якшити ефект тиску цивілізованого світу на Росію. У межах своїх можливостей, очевидно: Орбан, який керує урядом країни-члена ЄС, погоджується з усіма санкціями, якщо їх підтримують провідні держави Євросоюзу, а у Вучича можливостей маневрувати значно більше.
Але таке спитати може тільки той, хто особливо не цікавиться угорською чи сербською політикою і не уявляє всієї міри маніпулятивності. Орбан справді втрачав хватку, а разом із хваткою – і великі міста країни. І на цьому тлі опозиція могла розраховувати якщо не на перемогу, то принаймні на ситуацію, коли Орбан більше не зможе керувати країною, як власним маєтком, і відверто ігнорувати європейські політичні та правові стандарти.
Але угорському прем'єр-міністру допомогла, як не парадоксально, війна. І питання тут не так у підтримці Росії, як у страху суспільства перед тим, що війна прийде до Угорщини. Орбан талановито експлуатував цей страх. Близькі до влади медіа щодня пояснювали угорцям, що ФІДЕС – це партія миру, а Орбан – голуб миру. Що він один не дає втягнути Угорщину у війну, а от якщо опозиція прийде до влади, вона це зробить. І, звісно, газ. Якщо Угорщина відмовиться від російського газу – а я нагадаю, що напередодні Будапешт підписав із Газпромом «той самий контракт», який дозволив Угорщині отримати привілейовані ціни на газ в обмін на відмову від транспортування газу українською ГТС, то угорська економіка впаде і рівень життя населення обов'язково впаде. А опозиція…
Тема газу, до речі, саме те, що об'єднує виборчі кампанії Орбана та Вучича. Вучич теж пишався своїми привілейованими енергетичними відносинами з Кремлем – ціна на газ для Сербії завжди драматично знижувалася після візитів сербського президента до Путіна. Якщо Орбан будував свою виборчу кампанію як лідер партії миру, то Вучич, який ще недавно демонстрував конструктивність на переговорах із керівництвом Косова, цього разу виступав як президент війни, готовий будь-якої миті відповісти на «провокації Приштини» щодо сербського населення. Враховуючи популярність у сербському суспільстві путінського міфу – керівництво країни робить усе можливе, щоб підіграти тут дуже поширеній у Сербії кремлівській пропаганді, – образ жорсткого президента, який може діяти, «як Путін», допоміг Вучичу перемогти вже у першому турі – вперше у політичній історії країни. Його власна Прогресивна партія, щоправда, не отримала більшості у Скупщині, але зможе й надалі правити в коаліції з іще більш проросійськими соціалістами - спадкоємцями огидного «м'ясника» Слободана Мілошевича, цього кривавого Путіна Балкан.
Питання, однак, у тому, чи зможуть два автократи, дуже умовно обрані демократично – тому що контролюють і провідні медіа, і суспільне життя – і надалі бути путінськими агентами у Європі та сприяти розкладанню демократії зсередини? Саме щодо цього в мене є великі сумніви. Орбан і Вучич - дипломовані пристосуванці, які готові зрадити будь-кого. І в міру неминучого ослаблення економічного впливу Росії вони зрадять і Путіна. Орбан почне робити це вже сьогодні. Він уже виграв вибори, а тепер йому необхідно підтримувати економічні стандарти на тлі неминучої в умовах війни кризи. І без допомоги з ЄС йому просто не обійтись. Зазначимо, що в перші дні війни, коли ще не було зрозуміло, що події допоможуть Орбану виглядати головним миротворцем нашого часу, і він, і його проросійський міністр закордонних справ Петер Сійярто, зовсім недавно нагороджений Путіним орденом Дружби, вдавали, що вони якраз головні яструби і підтримують найжорсткіші санкції проти Москви. Тож на місці російського правителя я не спокушався б.
Та й Вучич, який вічно маневрує між дружбою з Путіним і прагненням Сербії вступити до ЄС, не дуже надійний партнер. Але його позиція буде пов'язана з готовністю ЄС тиснути на Белград і змусити Сербію відмовитися від своїх проросійських симпатій.
У будь-якому разі варто спитати: чому Євросоюз готовий миритися з перебуванням у своєму складі країн, чиї ціннісні системи суперечать європейським, або вести переговори з країнами, чиї жителі бігають вулицями з портретами то сербського, то російського «м'ясників», відмовляються визнати власну відповідальність за воєнні злочини та схвалюють воєнні злочини росіян - однак не впевнені в доцільності європейської перспективи України, чиї громадяни захищають цю перспективу на полі бою.
Підсумки виборів в Угорщині та Сербії – хороша нагода замислитися про це.
