Відмова президента від особистого лідерства в створенні системи мобілізації, побудованої на мотивуванні добровольчого руху, ставки на контрактну військову службу і створення спеціального фонду, разом з союзниками, для гарантованих виплат українським і іноземним професійним військовим в конкурентних розмірах – призвело до принизливих полювань ТЦК всіх чоловіків призовного віку і тотальної корупції всієї системи, яка може надати або відстрочку, або звільнити від мобілізації.
«План миру» і «план перемоги» Зеленського не є воєнною стратегією. Це приклад ефективної політичної конʼюнктури, інтелектуального креативу, який реально має більше психологічне, ідеологічне значення, аніж інструмент ведення війни.
«План перемоги» зʼявився тоді, коли «план миру» на Глобальному саміті миру у Швейцарії не набрав енергії. Не мав успіху. Путін скористався його слабкістю. Його найближчі союзники, Китай з Бразилією, висунули свій «Мирний план друзів», а відданий проксі Орбан – свій, узгодивши позірно його в Києві, Москві та Пекіні.
Премʼєр Індії Моді готує свій «мирний план», керуючись буддизмом, за яким життя складається лише з насолод та страждань. «Треба позбутися всіх страждань, тобто війни, і отримати якомога більше насолод. Через мир з Путіним. Не можна нехтувати сприятливими можливостями для насолоди життям через нездійсненні надії та солодке задоволення у майбутньому житті».
Будда був впевнений, що життя людини повне страждань, і важливо покласти їм край. На зустрічі з Моді Путін через це міг пообіцяти навіть перейти в буддизм.
Дальше – Ердоган, Рамафоса і інші американські жреці та лідери.
Андрій Борисович не приховував, що він не менше співавтор «плану миру». Оскільки Путін змінив ядерну доктрину з можливістю, по суті, превентивного атомного удару по союзниках України, у випадку їх більш рішучої відповіді на російську ескалацію, він постійно нарощує наступальні операції в Україні.
Зневіра в «план миру» почала турбувати президента Зеленського. Тоді він оголосив «план перемоги», як «міст до миру».
Така міфологізація генеральних планів війни створює ілюзію особливої компетентності, надзвичайних і фундаментальних знань, вмінь і володіння недоступною більш нікому інформацією.
В будь-якому випадку, життя подібних ідей не може бути довговічним. Бо вони відірвані від реальності.
Перше. Росія відновила свій воєнний потенціал, який ледве в 9-10 разів переважає український. В снарядах, в авіації, кількості штурмовиків, які атакували Вугледар і продовжують рухатися в глибину України. Якщо так, то як головнокомандувач Сирський міг приймати рішення про воєнну інтервенцію в курську область?
Друге. ЗСУ не можуть чинити достатній опір і виснажувати московитів, щоб зупинити їх, змусити припинити наступальні дії, відрізати, оточити «довгі язики» і виступи проривів їх штурмових підрозділів для мінімального вирівнювання сил і можливостей на фронті.
Третє. Курська операція. 1000 квадратних кілометрів, які контролюють ЗСУ, стають ще однією гарячою операцією, де ЗСУ втрачають живу силу, техніку і час.
За «Радіо Свобода», в Курській операції було задіяно, як мінімум, 11 бригад ЗСУ і підрозділів національної тероборони, ССО та СБУ. Чисельністю десь близько 30 тисяч військовиків.
Російський командувач з оборони Курщини Дюмін взяв зобовʼязання до кінця жовтня витіснити українську армію до Сумщини.
З 10 вересня йому вдалося повернути контроль, як мінімум, ще до 9 раніше втрачених населених пунктів і понад 200 квадратних кілометрів території. Операція не виправдала сподівань.
ЗСУ не взяли під контроль АЕС Курчатове, що змусило б Путіна обмінятись на ЗАЕС, не дало грандіозний обмінний фонд, не посилило позиції України на переговорах з Росією, не вплинуло на союзників надати зброю і дозвіл на далекобійні удари в глибину Росії й не створило надійної буферної зони для захисту Сумщини та Чернігівщини.
Путін озлобився, а колективний російський Путін – народ, не переймається втратою малонаселеної Курщини.
Головне, Путін не перекинув зі східного фронту бойові підрозділи для захисту внутрішньої російської території, розуміючи, що ЗСУ не мають перспективи рухатись в глибину Росії.
Навпаки, він мобілізував і перекинув з другорядних напрямків на Курщину вже більше 50 тисяч військових. І продовжує збільшувати угруповання бронетехнікою та авіацією.
Він посилив перекидання резервів на Покровськ, Курахове, а тепер на Запоріжжя і Харківську область, і тільки збільшив інтенсивність атак.
Без сумніву, Курська операція має значний політичний успіх і зберігає короткочасний воєнний потенціал тиску на Росію та більш ефективне нанесення ударів по Брянський та Московській областях. Проте є проблема, про яку намагаються не говорити. У Росії тепер зʼявилася дзеркальна можливість використати Курську операцію для створення стратегічної пастки.
Постійно нарощуючи кількість військ і наступальні операції на Курщині, Росія:
а) буде неминуче примушувати Україну до перекидання резервів для утримання позицій, які можна реально взяти тільки з фронту, який надто крихкий;
б) зважаючи на концентрацію без відточеної взаємодії і жорсткого управління військами, росіяни можуть перерізати частину військ, які надто далеко заглибитись в територію Росії і оточити їх;
в) перед Сирським стоїть дилема, яку неможливо вирішити: будувати оборонні фортифікації в Курській області чи біля Покровська, Курахового, по лінії Дніпропетровської, Ззапорізької та Харківської областей;
г) ще складніше завдання перед Генштабом: продовжувати «накачувати» курські підрозділи західною зброєю і бойовими, штурмовими бригадами, натомість оборонним територіям України, де фронт стає все більше схожим на грізну споруду, але зібрану із плашок доміно;
і останнє ґ) якщо Путін з Дюміним зберуть 100-тисячне військо, перекинуть туди велику кількість бронетехніки, артилерії і авіації, зробивши паузу на тиждень-два для ротації підрозділів на сході і півдні України, як будуть діяти наші командувачі? Відступати чи давати ворогу смертельний бій?
Обидва рішення смертельно небезпечні. Перше буде провалом Курської операції, а друге – може бути чутливою воєнною поразкою, до якої не готові наші союзники.