На нещодавній пресконференції президент назвав голову свого Офісу, Єрмака, не лише успішним, але й ефективним організатором Глобального саміту миру і розробника «Формули миру».
Одночасно глава держави, говорячи про Курську операцію, упустив оборонні бої на сході України. Він розділив політику війни на дві неповʼязаних між собою частини: «Саміт миру і війна за перемогу України: Курська операція не повʼязана з жодним з пунктів «Формули миру». Чи повʼязана вона з другим самітом миру? Так, бо вона є одним з пунктів плану перемоги України».
Дальше ще складніше: «Один із напрямків плану – Курщина. Другий – стратегічне місце України в безпековій інфраструктурі світу (НАТО? Чи що?). Третій – це потужний пакет примусу Росії до закінчення війни дипломатичним шляхом (саміт миру? Обмін Курщини на мирний договір? Чи що?). Четвертий напрямок – економічний».
Отже, президент Зеленський одночасно рухається у двох протилежних напрямках. Створення якоїсь ще неіснуючої дипломатії примусу Путіна, армія якого володіє ініціативою, до миру, і пошуки шляху до воєнної перемоги.
В першому він розраховує, очевидно, на майже гарантовану підтримку союзників. І ще більше Глобального Півдня, Китаю з Індією, Азії та решти, які шукають чудодійної формули захистити свій суверенітет.
Тут повно таємничостей, неясностей і непередбачуваностей. Сили чи надзвичайної мотивації для обʼєднання такого взаємопротилежного конгломерату, немає. І не буде.
На перший погляд, другий напрямок президента Зеленського простіший і більш надійний.
Надати план перемоги України президенту Джо Байдену вже у вересні, «адже від США залежатиме забезпечення певних пунктів у документах. Його передадуть Камалі Гарріс і Дональду Трампу, щоб вони завчасно повірили в перемогу України й були в ній свідомо переконані». В принципі, така дуальність у стратегії війни є українським ноу-хау. Хоч в її основі лежить проста філософія батога і пряника.
В Росії ще є шанс перейти до дипломатії переговорів. Інакше Захід, рано чи пізно, озброїть Україну «до зубів». До того ж вона сама нарощує свій власний воєнний потенціал і все частіше, і в більших масштабах, буде атакувати територію Росії безпілотниками, крилатими й балістичними ракетами, які вона вже запускає у виробництво.
Поки що, план президента Зеленського Путіним ігнориться. Через одну принципово важливу причину – він не став стратегією Заходу. Той скоріше діє за власним планом. Фундаментально підтримуючи Україну, він все більше затискає Росію своїми рестрикціями, примушуючи його вже нечисленних партнерів Кремля обмежувати з ним стратегічну, і не тільки, співпрацю. Все більше натискуючи на Китай, дистанціюючи його від підтримки російського ВПК.
Захід, скоріше, інертний до інвестування саміту миру, не розуміючи його реальних цілей і не вірячи в його успіх, якщо це не буде майданчиком мʼякої капітуляції України. Проблемою, яка ускладнює війну, затягуючи її на невизначений час, є його певний скепсис щодо можливості воєнної перемоги України на полі бою. І не тільки тому, що Росія є могутньою воєнною ядерною державою, в якої завжди є можливість до ескалації.
Якщо не розглядати Курську операцію, як стратегічний важіль зламу російської наступальної енергії, то за великим рахунком, український Генштаб не демонструє жодних елементів якоїсь стратегії зупинити повзуче просування російської армії в глибину української території.
Якщо вже 4-х зірковий генерал Сирський планує скористатися критичним виснаженням російських військ на 800 км гарячій ділянці фронту, то для цього потрібні потужні стратегічні резерви, яких не бачать західні розвідки й аналітики.
Можливо, у Генштабу є плани, використовуючи розриви штурмових підрозділів із логістикою забезпечення провести маневрові операції на манір Харківської та Курської.
Якби не драматична реальність про стан українських фортифікацій, поповнення виснажених бригад, наявність снарядів і ракет для вогневого знищення наступаючих росіян і їх баз та резервів.
Іншими словами, у нас немає достатнього розуміння воєнного потенціалу, ударної енергії ЗСУ, щоб змінити відповзання на фронті на тактику активних маневрових ударів одразу по значній частині фронту.
В цьому відношенні глобальний саміт миру може бути «планом Б» для переговорів з Росією не під тиском її воєнної сили, а через позицію більшості країн світу. Але одночасно це може бути інʼєкцією вітамінів у деревʼяний протез: Захід може вважати це слабкістю і не готовністю українців «поливати дерево свободи кровʼю героїв і кровʼю тирана».
Саме це може приводи до «ефекту гальмування» воєнної допомоги США і європейських країн.
Тому, третє. Готовність президента України провести власний глибокий аудит ідеології управління обороною країни, модернізувати й реконструювати її, сформувавши недвозначну ідеологію: це остання визвольна війна українців, яка має створити сучасну розвинуту воєнну державу із самодостатньою нацією, яка ставить перед собою лише одну ціль – воєнну перемогу у війні з Росією.
Без сумніву, Зеленський – блискучий менеджер, якому вдалося обʼєднати найбільш розвинуту частину світу, глобальні демократії, навколо протистояння російській агресії та Путінізму.
Завдяки цьому, у Росії Путіна немає жодних шансів завершити цю війну у своїх інтересах. Рано чи пізно, вона змушена буде визнати себе переможеною. Понести відповідальність і заплатити за безпричинну неспровоковану агресію.
Останнім часом Зеленський говорить про другий саміт миру, за участю Росії, на якому має бути розглянутий його план з відновлення територіальної цілісності України. Вихід російської армії за межі кордонів 91 року, притягнення до відповідальності воєнних злочинців і компенсації Україні за шкоду і жертви.
Якщо Росія не приїде, а вона про це вже заявила, то подібне підтримують виключно союзники України. Глобальний південь та інші «а-ля нейтралісти» знайдуть привід не брати в цьому участь, не підписувати й не приїжджати. І не факт, що в Росії буде важка мігрень від українського голосного свистка.
Путін продовжить нарощувати наступальні дії в напрямку Покровська, все більше поглинаючи Торецьк і Вугледар, наближаючи стволи своєї артилерії до Дніпра і Харкова.
І хоч на пресконференції президент заявив, що він не готовий обмінювати будь-які території в рамках переговорів, хоча це виключна функція українського народу, на референдумі за його ініціативою, він залишається певною мірою ізольованим в капсулі своєї команди.
З його погляду, саме вона є вирішальним інструментом у війні за перемогу, руху до ЄС і у розвитку планів допомоги Україні від союзників:
«Це всі ті люди, які захищають нашу державу. Збройні сили, главком, міністр оборони та урядовці – ми одна команда. Я вважаю, що в нас є позитив у напрямку ЄС: тут треба подякувати нашому спікеру, його колегам. Багато законів прийнято. Є різні виклики, і в Раді, і в уряді… коли я вам кажу про інших людей, що ми одна команда, то всі напрацювання, контакти зі США в Білому домі, Держдепі тощо, всі ці надбання, які має сьогодні Україна, – це кожен з них зробив. І ті ж «Патріоти», F-16 і ATACMS. Ви просто не знаєте всіх деталей».