Коли ти заглядаєш в очі старому степовому вовку, ти не знайдеш там політичних гасел чи дипломатичних реверансів. Олекса, набиваючи мушкет новою порцією козацького пороху, добре знав: для кошового отамана Івана Сірка не існувало жодних авторитетів, окрім волі Війська Запорозького Низового. Постать Сірка — це суцільний смерч нашої історії, людина-легенда, яка провела десятки переможних походів, але чиї політичні погляди досі змушують істориків ламати списи. Його логіка була простою, як удар шаблі: є Запорожжя, є християнська віра і є вічний ворог — бусурмени. Усе інше — гетьмани, царі, королі та їхні папірці — вартувало не більше, ніж торішній сніг у степу.
Сірко був затятим автономістом і захисником низових козацьких вольностей. Він щиро зневажав будь-яку спробу централізації влади, незалежно від того, звідки вона йшла — від польського короля, кримського хана, московського царя чи навіть від правобережних чи лівобережних гетьманів. Для нього Січ була пупом землі, а козацька рада — вищим законом. Його політична стратегія підкорялася виключно ситуативним військовим інтересам. Потрібно розбити татар, які йдуть на українські хутори? Сірко бере допомогу у Москви чи міняє гетьманів як рукавички. Потрібно провчити лівобережного гетьмана, який занадто сильно кланяється царю? Сірко піднімає повстання і домовляється з татарами. Цей постійний рух і зміна союзників часто кидали Гетьманщину в хаос Руїни, але сам отаман бачив у цьому єдиний шлях збереження вільної Січі.
А тепер щодо головного питання: чи підтримував Іван Сірко ідею приєднання України до московії? Відповідь однозначна — ні, ніколи.
Сірко категорично не сприймав москву як господаря України й затято боровся проти будь-яких спроб обмежити козацьку волю царськими воєводами. Найяскравіший історичний факт, який назавжди закриває це питання — Переяславська рада 1654 року. Коли Богдан Хмельницький підписував союз із царем, Іван Сірко разом із кількома іншими полковниками навідріз відмовився присягати московському царю і демонстративно поїхав на Чортомлицьку Січ.
Більше того, у 1659 році, після підписання кабальних Переяславських статей Юрія Хмельницького, Сірко виступив проти розширення московської присутності в українських містах. московити панічно боялися кошового; за його антимосковські виступи та непередбачуваність царський уряд у 1672 році навіть підступно заарештував Сірка й заслав до Сибіру, в Тобольськ. Щоправда, москві швидко довелося його повернути, бо без його генія ніхто не міг зупинити османську навалу на Чигирин. Сірко міг використовувати московські гроші та зброю для війни з турками, але царя на Січ він не пустив до кінця своїх днів.
Історія Івана Сірка — це потужне щеплення від наївності та головний урок військового прагматизму. Отаман на власному досвіді переконався, чим закінчується «допомога» одновірного сусіда: арештом, кайданами та Сибіром. Сьогодні, коли росія намагається ліпити з Сірка образ «руського витязя» та «борця за єдність слов'ян», ми маємо тикати їх носом у заслання отамана до Тобольська та його відмову від переяславської присяги. Ворог століттями використовує ту саму тактику — намагається привласнити наших героїв, перекрутити їхні мотиви та знекровити нашу пам'ять. Поведінка Сірка доводить: український воїн може укладати тимчасові союзи для знищення ворога, але впускати московита у свій дім, вірити його гарантіям чи підкорятися його волі — це самогубство. Воля не ділиться на частини, і справжній козацький драйв тримається на міцному мушкеті, а не на царській ласці.
Історії українських козаків
